Глава 38.

Моїм губам потрібно лише декілька секунд, щоб розтягнутися в блаженній усмішці найщасливішої людини в світі.

– Запрошення Карині? – широко всміхаюся я. – Та хоч десять запрошень! – повертаю голову до виряченої на мене в шоці покоївки. – Карино, можеш весь свій рід до п’ятого коліна, ближню та дальню рідню – всіх кого ти тільки забажаєш запрошувати лише б Яна погодилася вийти за мене!

Поки я мелю таке, що ще місяців зо два тому не налізло б мені на голову, – Яна сміється мені в груди, а Карина від приголомшення ковтає повітря ротом, як нещасна риба на суші.

– Це… ви… ви… жартуєте?

Закочую очі та зітхаю втомлений пояснювати людям, що я, звісно, люблю жарти та веселощі, однак такими речами ніколи нізащо не граюся!

– Я серйозний як ніколи.

– В такому разі… Я звільняюся! – заверещала Карина як не в собі. – Сьогодні ж! Прямо зараз!

Однак нікуди бігти не поспішає. Стоїть і дивиться на мене, ніби я залишу зараз Яну, відмовлюся торкатися до неї та відчувати її обійми – і почну переконувати Карину залишатися тут… Ну, не всі дома в цієї дівчини, їй-Богу…

Нерешті збагнувши, що реакції на сцену істерики не буде, Карина вихором здійнялася з місця та полетіла коридором в хол.

Що до мене – я б так і стояв обіймаючи Яну і нікуди від неї не йшов. Вдихав би свій улюблений аромат та заривався б обличчям у волосся… Однак тільки-но Карина гепнула дверима в кінці коридору – моя Яна почала перетворення у крижинку.

– Ілля… відпусти… 

Починає вона вже вивчену мною досконально пісню. Забирає руки з моєї талії та намагається відступити.

– Навіть не думай… – шепочу в її ушко притискаючи свою вереду до себе. – Не відпущу.

Щічки миттєво спалахують вогнем, а вуста розмальовує чарівна усмішка. Яна торкається своїм лобом мого плеча і тихо шепоче:

– Пробач, я… – затинається і впевнений, що кусає свою красиву губу: – Не сердися, що я так сказала їй, добре?

Піднімає голівку і дивиться на мене такими невинними очима, ніби це не вона ще хвилину тому свердлила Карину поглядом сердитої кішки, якій нічого не вартує подряпати обличчя чорнявої покоївки. Обожнюю ці контрасти в Яні… Звісно ж, я ладен погодитися на що-завгодно лише б отримати дозвіл і далі бути поряд.

– Вона мене вже дістала своїм базіканням та брехнею… – засмучено промовила Яна. – Пробач, що втягла тебе в це…

Не тікає, залишається зі мною і відкривається мені – чи ми справді проживаємо це наяву? Диво та й годі…

– Яно… – залишаю її дівочий манливий стан та огортаю своїми долонями не менш дороге мені обличчя. – У Карини це звичайна маніпуляторська істерика, звісно… Вона ще повернеться. 

Дивовижно, а в очах Яни я бачу полегкість… Як би не дістала та скільки б не набридала їй Карина – а моїй дівчинці зовсім не хочеться бути причиною звільнення кого-небудь з роботи… Може, тому, що, на відміну від мене, вона знає ціну грошам і їй чудово відомо, як важко їх заробляти… А може, вона просто аж настільки добра і світла, що навіть дурнувату Карину жаліє і співчуває їй…

– Я на Карину взагалі не зважаю, – кажу щиру правду і передбачаю, що Яні це може бути цікавим, але вона нізашо не запитає: – Між нами ніколи нічого не було, однак їй…

– Я знаю, знаю… – перебиває вона мене відводячи погляд. – Їй дуже хочеться…

– Грошей.

Яна зітхає, а я чомусь всміхаюся щасливий від того, що її цим всим не пройняти… Тільки зараз думаю, що якби я жив десь в неї на районі, був таким би простим хлопцем з простої родини, ким я і був перші 12 років свого життя, – то шансів у мене було б набагато більше, ніж навіть зараз, коли наші стосунки вперше виходять на більш потужний рівень…

– Так, моя розумнице, Карині дуже хочеться грошей і хоча вона взяла собі за мету заарканити мене та на моїй спині виїхати в світ – я, по-перше, не кінь… А, по-друге, мені б дуже хотілося, щоб в мені любили щось більше, ніж ці зовнішні атрибути, які в будь-яку мить я можу втратити і залишитися ні з чим.

– Кожна людина заслуговує цього, Ілля… – усміхається Яна. – Тим більше ти… Ти дуже хороший, хоча і вдаєш з себе блазня майже 24 на 7…

– Тебе це дратує? – навмисне дражню її, а Яна, звісно ж, ведеться.

– Ні, зовсім ні… – навіть зелені свої оченята не ховає від мене. – Просто я раніше, справді, думала, що це… ознака легковажності… А зараз розумію, що ти серйозніший, ніж багато інших людей з таким, знаєш, вічним пісним виразом обличчя…

Одна моя рука досі тримає щоку Яни, а інша – не стримується і починає гратися русявим пасмом.

– Я от про що… – говорю, коли моя дівчинка, яку я слухав би до самого ранку, замовкає і дає мені змогу продовжити. – Я можу звільнити Карину, будь-кого можу звільнити, окрім, мабуть, твоєї тітоньки, – Яна тихо сміється, а я невільно кошуся на двері в кімнату згаданої персони (точно ж стоїть під дверима ти слухає, про що ми тут теревенимо). – Однак мені дуже важливо, щоб ти розуміла: хай там що тобі будуть говорити про мене – слухай навіть не мене, а свої власні відчуття. Я готовий хоч з вечора до рання повторювати тобі, як сильно я закохався в тебе і не хочу бути ні з ким, крім тебе… Черга за тобою довіритися мені і впустити в своє серце.