37. 2.

– Ей, Ілля! Не нахабній ще більше!

Схрестивши руки на грудях, Яна щосили намагалася виглядати хоробро, однак вдавалося їй так собі… Все-таки я зумів пробратися на її особисту територію. Звісно, моя дівчинка запанікувала.

– А де мої улюблені ведмедики?

Користуюся розгубленістю Яни і завалююся на її ліжечко оглядаючи перед собою принцесу в рожевій піжамі з принтом полуниці.

– Ти… – червоніє миттєво, однак звучить, як сердита дружина, втомлена витівками свого чоловіка-блазня. – Злізь з мого ліжка негайно ж!

Кумедно стискаючи свої кулачки, Яна ступила до мене лише один крок і зупинилася.

Ох, моя маленька, здається, сама за себе не відповідає… Як же я її розумію. На щастя для Яни, я нізащо не скористаюся її недосвідченістю. Тато мене правильно виховував…

– Що ти тут робиш і коли ти звідси підеш?! 

Сипе на мене питаннями Яна в той час як я зариваюся обличчям в її подушку та з насолодою втягую в себе аромат малини та кокосу. Так пахне моя солодка дівчинка…

– Ілля!

Повертаюся обличчям до Яни не без подиву помічаючи, що вона стоїть вже біля самого ліжка. Наважилася, оттакої…

– У тебе тут так затишно… Повірити не можу, що чекав цілий місяць, щоб зайти в гості.

Шумно пирхаючи, Яна всідається в крісло біля ліжка і сердито зиркає в мій бік.

– Я вже зібралася спати, Ілля. Довго ти ще будеш валятися на моєму ліжку?

– В обіймах одне одного спиться та валяється краще…

Ходжу по краю явно нариваючися від Яни на копняка, однак вона закочує очі та дивує мене відповіддю.

– Я можу тобі з цим допомогти.

А це вже цікавіше!

Відсуваюся до стіни звільняючи для Яни місце.

– Ходи ж до мене, дівчинко моя…

Я б описав Яні солодкі перспективи нашого спільного відпочинку, однак по мені полетіло плюшеве дещо.

– Ай, Яно!

Розглядаю, що це за таке… а ним виявляється коричневе ведмежа… 

– Даня залишив свого Михайлика в мене ще вчора. Думаю, твій племінник не засмутиться, якщо ти поспиш з іграшкою цю ніч, а завтра повернеш його прямо в руки власника. Солодких тобі снів, Ілля, і забирайся вже геть.

Розглядаю з досадою серйозний писок ведмедя та зітхаю. Не Яна, звісно, та хоч щось…

– Ти куди?

Піднімаюся на ліжку, коли Яна мовчки виходить з кімнати.

Ну от… Ніякої витримки у моєї дівчинки… Доводиться виходити та плестися за нею.

Знаходжу Яну в коридорі разом з Кариною, яка базікає щось таке, від чого у моєї Яни на обличчі бажання напасти на покоївку та подряпати їй обличчя…

– Ми раніше були дуже близькі, Яно…

Підходжу ближче та краще чую лисицю Карину.

– Доки не з'явилася Клопова та не зіпсувала нам все! Саме вона і відбила його в мене!

Клопова когось відбила в Карини? Йой, і хто це може бути? Не Толя, звісно ж! Він такий повернутий на своїй Карині, як і я на Яні.

Підходжу ще ближче. Покоївка стоїть до мене спиною та не чує моїх тихих кроків. Яна ж навмисне не звертає на мене жодної уваги.

– Хай там як, і думати не смій, – лисячий голос трансформується в шипіння змії, – що декілька малозначущих знаків уваги в твій бік – здатні повливати на наші з ним стосунки.

Так… я зараз взагалі не зрозумів. Це, хто там так знахабнів, щоб за моєю спиною Яні знаки уваги якісь показувати, а?!

– А я не думаю, – холодним та незвично рівним для моєї світлої дівчинки тоном відповідає Яна. 

Підходжу ближче з наміром обійняти її, бо ж напруга стає такою відчутною, що дивом Карина ще не знепритомніла від сердитих імпульсів моєї Яни.

– Ілля? – злякано пищить покоївка помітивши мене поряд.

– Я знаю, – веде мову далі Яна ігноруючи здивування та писк Карини, – ба більше: я впевнена, що ці знаки уваги – мають велике значення.

Ледь щелепу не гублю на світлу підлогу коридору, коли Яна не тільки дозволяє мені обіймати її, – а й сама притискається до мене ближче та охоплює мою талію руками.

Обличчя незбагненної дівчини торкається моїх грудей, а я мало не відриваюся від підлоги, щоб полетіти у відкритий космос пробиваючи стелю та дах будинку.

Переводжу погляд на Карину та щодуху беру свою волю в кулак, щоб зібратися докупи та відігнати набридливу покоївку подалі:

– Невже твій робочий день, Карино, так само довгий, як і твій язик?

– Я просто… – кусаючи губи та перебираючи пальцями білий фартух, белькоче розгублена дівчина. – Просто пояснювала Яні деякі речі… – Зиркнувши затравленим звіром на мою дівчинку, Карина відчайдушно пропищала: – Сподіваюся, ти затямила?!

– Затямила, не турбуйся… – ліниво ще й позіхаючи відповідає Яна. – Тільки не те, що тобі хотілося б, люба, – усміхнене обличчя Яни дивиться на мене знизу вверх, коли рожеві пухкі губи промовляють: – У нас же знайдеться для Карини запрошення на весілля?