37. 1.

А все ж вечерю з Яною та малими монстрами я пропустив, бо телефонував брату і намагався вправити його повернуті на роботі мізки, які, либонь, і забули, що в доньки завтра день народження.

– Я по-твоєму вже зовсім вижив з розуму?! – гаркнув на мене брат, від якого я і не чекав такого спротиву. – Дні народження дітей я пам’ятаю. Все, не заважай мені.

Переводжу погляд на наручний годинник прикидаючи в розумі, котра там в Пекіні година, і розумію, що вже за північ.

Малоймовірно, щоб братунь спав. Його ще вклади! Швидше за все засідає в офісі наший робітник сторіччя. Іноді мені здається, що він один гарує за всю компанію…

Хай там як, я його попередив. Залишилося ще завтра проконтролювати та переконатися, що Стасу пам’ять не відшибло.

Задоволений собою я спускаюся на перший поверх, повертаю в необхідний мені коридор та йду прямісінько до кімнати Яни.

Мені залишається лише декілька кроків до заповітних дверей, як зі своєї кімнати виринає Фаїна Іванівна…

– Доброго вечора, Ілля. А куди це ти розбігся?

– До Яни.

– Навіщо?! – миттю підвищує тон кухарка зовсім не очікуючи, що я за звичкою не наплету якісь дурниці, а навпаки скажу все прямо.

– Нам треба обговорити день народження Полі.

Гаразд, не зовсім прямо… Та й не можу ж я сказати суворій тітці, що я тільки те й роблю, що мрію про її племінницю! Можу, звісно… Однак розбиратися з наслідками не хочеться…

– Послухай мене, Ілля… – тоном, який не віщує нічого хорошого, починає Фаїна. – Я тебе дуже люблю і вдячна тобі за те, що відкрив мені правду про негідника Бориса!

Так, все з нею ясно…

– Однак не треба ходити навколо Яни, Ілля!

Я вже наївно думав, що з поважною жінкою ми цей етап пройшли, а воно он як виходить… Починаймо все спочатку.

– Фаїно Іванівно, я…

Рішуче налаштований довести всю серйозність своїх намірів, проте жінка перебиває мене і говорить набір безглуздих фраз, які я й без неї чудово знаю…

– Яна – не з тих дівчат, з якими ти звик водитися! З нею твої ігри не спрацюють, Ілля!

– Це мені в ній і подобається.

Фаїна Іванівна хмикає, закочує очі, відкриває рота та вже збирається сказати щось на кшталт: “Ілля, будь серйозним!”, однак я не даю їй змогу продовжити.

– Послухайте мене. Сподіваюся, Ви будете раді онукам?

– Ілля! Ти на що натякаєш?!

– Я не натякаю, а повідомляю про свої серйозні наміри.

Розтуливши рота, наша з Яною тітка так і стоїть переварючи почуте.

– Щоб більше не було цих розмов про “не така”, “інша” і все таке, зрозуміло? Я сам чудово розумію, що моя Яна – найкраща в світі. І нізащо не бажаю її порівнювати зі своїми колишніми дівчатами. А зараз… – забираю руку Фаїни з мого плеча. Шкода, що щелепу її підняти не можу: так і лежить на підлозі після приголомшення, – я зайду до своєї дівчини і ми дещо обговоримо. На добраніч.

Відсалютувавши поважній жінці, я підходжу до дверей Яни і стукаю передчуваючи побачити свою збентежену соню.

Ось і тихі кроки з-за дверей, які спокійно відчиняються і на мене здивовано блимають зелені оченята.

– Ілля? Що ти…

Ступаю до неї крок і змушуючи Яну позадкувати заходжу в кімнату та зачиняю за нами двері.