Глава 37.

Ілля.

— Тільки каблучка переконає тебе, що я серйозний, так?

Тримаючи на руках свою вредну вперту дівчинку, я готовий хоч зараз чимдуж летіти в ювелірку, а потім подати заяву в РАЦС. А ще… ніколи не випускати її зі своїх рук.

Характер Яни набагато важчий за її тендітне тіло. Однак навіть вередливість я погоджуюся прийняти, бо… мені й це в ній подобається. Раптово сам для себе відкриваю цю стару, як світ, істину: мені подобається терпіти її характер, вибрики, цю безкінечну біганину від мене, тому що Яна — моя дівчинка.

Можливо, мене саме тому і криє так нереально, бо з нею все по-іншому? Правильно, по-справжньому, сильно…

Я погоджуюся вгамувати свої стрімкі пориви, бо з Яною я не хочу на один раз, ніби це випадкова розвага, ім’я якої не згадаєш уже на ранок. Із цією дівчинкою мені хочеться чогось набагато більшого та довготривалого…

— Ти гадаєш, каблучка здатна переконати в серйозності твоїх намірів?

Ніжні пальчики торкаютсья моєї шиї дражнячи мені нерви, а я торможу себе щосили, шоб не поцілувати жадані губи.

Узявши Яну на руки, я і не підозрював про гру на виживання для самого себе. Хоча міг би… Від кого ще мене так крило? Отож-бо…

— І чому ти мовчиш?

На диво, більш говіркою зараз є Яна.

— А навіщо говорити? — нарешті відповідаю. — Я б ліпше замінив усі слова на поцілунки.

Чекаю, аж долоні сверблять, на її звичне обурливе «Ілля!», без якого я вже жити не можу, але Яна не поспішає мене повчати. Рожева фарба мило розмальовує її щічки, а невинний зеленоокий погляд падає мені на губи.

Падай, падай до мене, моя непохитна фортеце…

— Від тебе я іншого й не чекала…

Яна закочує очі так, ніби це не вона ще мить тому ворожила на моїх губах. Втім, може, я вже зовсім із глузду з’їхав від кохання та мені мариться те, чого й немає…

— Постав мене на землю.

Звучить той самий суворий тон слухняної (жаль, не для меня) та хорошої дівчинки, а я радію, що вона не базікає маячню в дусі Клопової та інших дівиць, які були закохані так самозабутньо, що ладні розчинитися в мені, ніби я був би від цього радий…

Хоча мій алгоритм поведінки не працює, а тактики — провалюються одна за одною, сам я не впадаю у відчай розуміючи, що, крім неї, я більше нікого не бажаю. Не потрібна мені інша.

Спочатку думав: каприз… Це просто каприз. Невже Іллі відмовляють? Я ж так звик, що це за мною бігають, моєї уваги прагнуть досягти, мене хочуть у себе закохати. А я всядуся зручненько та з нудьгою та лінню подивлюся на цю виставу моїх фанаток…

А тепер, живучи з Яною під одним дахом, спостерігаючи за нею і за тим, як поєднала вона роз'єднані частинки нашого сімейного пазлу; як закохала вона в себе не лише мене, а й дітей, — я розумію, що вже не хочу жити без неї. Понад усе зараз я бажаю, щоб ця дівчинка завжди буда поряд…

Звісно, я розумію, що це бажання з області фантастики для нашого з Яною сьогодення. Та невже для Іллі Гуляєва є щось неможливе? Тим паче зараз, коли я бачу та відчуваю, як мою Яну криє від мене точно не менше, ніж мене самого від неї.

— Ілля!

Як же я люблю це…

— Постав мене на землю!

— Хіба тобі не подобається разом зі мною в повітрі?

— Мені й на землі непогано!

Ох, вредна, така вредна, що зацілувати б, залоскотати до дзвінкого сміху та рум’яних щічок…

— Ілля… — теплі долоні залишають мою шию і втискаються мені в груди. — Дай мені прийти до тями після порятунку Юри…

Непідробна втома так і бринить у її голосі врешті-решт переконуючи мене, що наші племінники все-таки довели її до найвищої точки хвилювання. Юра-Юра… І не міг ти здатися Ксені раніше?.. Зіпсував нам із Яною все…

— Гаразд, Яно, — погоджуюся на поступки. — Однак тобі від цієї розмови не втекти.

Вдячна усмішка і блиск в очах обіцяють мені, що все в нас ще попереду — і я погоджуюся віднести Яну в будинок.

— Чекай, далі я сама…

Вона просить мене зипинитися на ґанку і я погоджуюся, бо потрапити під завжди гарячу руку Фаїни Іванівни — то зайвий стрес для моєї дівчинки…

Обережно ставлю Яну на сходинки не без жалю відчуваючи, як пусто стає мені без тепла її тіла та дотиків ніжних дівочих рук.

— Нарешті, — бурчить вона й розминає свої ноги. — Ти, Ілля, просто найбільший впертюх, якого я коли-небудь знала!

Ледь стримуюся, щоб запитити вульгарність на кшталт: скількох же вона знала? Відповідь надто очевидна, щоб нариватися на неминучу образу. Тому я лише всміхаюся та тягнуся долонею до її волосся поправлячи русяве пасмо за вушко.

— Ти така вродлива…

Яна усміхається і озирається на склині двері з-за яких на нас витріщається Карина. Однак ні мені, ні Яні немає до неї ніякого діла. Дивися собі на здоров’я… Підпустила б Толю ближче — то й сама проживала б це, а не тільки на інших глипала.