36. 2.

— Ми йдемо до ставку, так, Яні? — допитується в мене Пилип, щасливий, що, як йому здається, вдалося, покласти дядечка на лопатки.

— Йдемо, Пилипе, йдемо…

Зітхаю, та все ж підводжуся на ноги та переконую себе, що прохолодна вода ставка піде мені на користь. Качечки, жабки — краса!

Разом із задоволеними дітьми, яких не потрібно вмовляти провести зі мною час, а які самі радо тягнуть мене у свою компанію…

Встигаю зробити лише декілька кроків перед тим, як земля буквально тікає з-під моїх ніг і я опиняюся в повітрі та міцних обіймах вредного хлопця.

— Постав мене на землю!.. — розгублено шепочу хапаючися руками за широкі плечі.

Кільце рук Іллі ніжно, але міцно обіймає мої ноги та стан і притискає до спортивного торсу.

— Обов’язково, але не зараз, — нахабно всміхаючися, Ілля, задоволений собою, не зважає на обурення дітей за спиною і несе мене в бік будинку.

— Я хочу піти з дітьми! — тихим зовсім невпевненим голосом намагаюся достукатися до впертого дядька моїх вихованців. — Ілля!

— Хто запізниться на вечерю — завтра на вечірці Полі солодощів не дістане. Повірте мені: Фаїна Іванівна в цьому буде цілковито на моєму боці, — недбало, зовісм не турубючися про почуття дітей, Ілля кидає їм через плече й несе мене й далі.

— Ти безсоромник! — вперто лаю нахабу. — Як ти можеш у дітей забирати їх няню, не соромно тобі, ні? Егоїст!

Ілля посміхається і так пронизливо дивиться в мої очі своїми карими вогниками, що мої наступні слова миттю задкують назад і тікають кудись подалі вглиб мене.

— Хіба відпочити — це не те, чого тобі самій хотілося?

— Я їх няня, Ілля… — зітхаю уникаючи його прямий погляд.

— Втомлюватися від дітей — це нормально, вперта няне… Згадай наше дитинство. Хіба в нас були няні? Хіба з нами так возилися?

— Ти серйозно, Ілля? Я в цьому домі виконую певну роботу! Мені дуже подобається проводити час із твоми племінниками, однак, окрім іншого, це передусім моя робота тут: возитися з дітьми. З дітьми, Ілля! А не з їх дядьком!

Він пирхає і сміється, а я серджуся.

— Що таке? Що тобі потрібно від мене?

Сварюся з ним по інерції. Бо вже так звикла, що між нами це така собі звичайна процедура… А між тим я не змогла не оцінити, як це воно, коли тебе носять на руках… Це зовсім не найзручніше положення в просторі, однак мені… подобається. Подобається відчувати тепло тіла Іллі, бути до нього так близько, що я можу чути стукіт його серця, бачити карі очі, до яких мені лише декілька сантиметрів — і я в полоні… А вже ж ці сильні руки, які, здається, так легко тримають мене, що ми можемо гуляти по території до самої ночі…

— Через маленьких злочинців ми так і не поговорили, — грайлвий тон Іллі змінюється серйозним та дещо хрипким.

— Через те, що ти їм дозволив провести це неподобство, — кусаю губу та опускаю свій погляд на міцну шию.

А до сутички між Юрою та Ксенею я була готова ледве не на всі сто нарешті почути Іллю і сама… сама була ладна піти йому на зустріч…

— Може, я і божевільний, — ніс Іллі заривається в моє волосся, а я червонію від передчуття чогось прекрасного, — однак моє кохання до тебе — це найздоровіше, найрозумніше та найкраще, що є і коли-небудь було в мені…

Він замовкає, а я доторкаюся долонею його грудей відчуваючи швидке серцебиття, що нічим, абсолютно нічим не помітне в цьому завжди глузливому та легковажному хлопцеві.

— Невже ти ніяк не зрозумієш, Яно, що ані із цього будинку, ані від мене тобі вже нікуди не втекти?

— Про пташку в золотій клітці чув?

Моє серденько не менше, ніж в Іллі, дзвоном шаленим калатає в грудях, а я ховаюся за зброю Іллі: незмінні жарти. Навіть зараз у цю мить не хочу так швидко показувати, як сильно та палко все моє єство реагує на цього неможливо неймовірного хлопця.

— Ти говориш «не втекти»… Не можна нікого змусити бути з тобою, Ілля…

— Ту, хто не хоче, не можна, — не губиться він ні на мить. — Однак ти хочеш.

— Це ти так думаєш, — не поступаюся йому й далі ведучи оборону.

— Тільки каблучка переконає тебе, що я серйозний, так?