36. 1.

Я чекала, що Ілля і далі буде жартувати, глузувати з Юри чи взагалі поставить мені якусь умову порятунку племінника, без якої він і пальцем об палець не вдарить. Однак ні…

— Звісно, я зупиню, не хвилюйся, — пообіцяв мені він так спокійно ніби важко було відразу ж відтягти одне від одного підлітків та припинити це насильство!

Підходимо з Іллею до дітей. Він наближається до Ксені, а я сідаю на траву та дивлюся на червоне обличчя Юри. Хлопчина терпить щосили й не бажає визнавати поразку. Ноги ж Ксені, здається, якщо не задушать його — то спричинять «хрусть» шиї нашого музиканта…

І на спортсмена він зовсім не схожий! Ну, займався з Іллею, звісно… Дядько його вчив чомусь, тренував… Однак я дивлюся на Ксенію, яка з дитинства відточує майстерність карате, і розумію: перемогти її у нашого хлопця немає ні найменшого шансу… Як він взагалі на це погодився? Чим він думав?

— Ксенія, припини ці знущання! — у мене вселяється сердита тітка, квочка-мама та інші одіозні персонажі, проте мене ні краплі це не турбує. Якщо я хоч якось можу допомогти Юрі — зроблю це не вагаючися!

— Яні… в-все-е-е… га–а-ра-азд… — ледве чутно шепоче нещасна дитина.

— Непогано тримаєшся Юра, — ще має совість знущатися Ксеня! — Непогано, як для нуба*…

Нуб (переважно зневажливо) — новачок у якійсь грі чи справі.

— Це тобі зі знижкою, як для невдахи, найлегший захват, — пирхає дівчинка, після того, як Ілля плескає її по плечу та щось говорить на вухо.

Хай там як, а все ж Іллі вдається переконати цю каратистку відпустити Юру — і я з полегкістю зітхаю, коли його голова з темною хвилястою шевелюрою падає на траву. Хлопчик дихає тяжко й інтенсивно. Я стримуюся щодуху, щоб не підповзти до нього та не почати пестити по голівці та жаліти, як маленьку нерозумну дитину.

— І що, це все?!

Чую з боку від себе голос Кості й повертаю голову на звук.

— А за що ми заплатили? Це нічия чи дискваліфікація?

Другий охоронець, Кеша, теж тут… Розмістилися собі зручненько під вічнозеленим деревом та й корчать незадоволені фізіономії.

— Божевільний дім… — хитаю головою та зітхаю.

— А ще дім казково багатих, — посміхається Пилипко проходячи повз мене та рахуючи зібрані гроші. — У разі дискваліфікації поєдинку — гроші не повертаються.

Діточки… Один — невдалий учасник боїв без правил, інший — цілком успішний букмекер! От що з ними робити? Та нічого ж не зробиш… Тільки прийняти, любити та слідкувати, щоб раніше часу вони не втрапили в протизаконні оборудки…

— Дядьку Якове, усе під моїм контролем, — чую голос Іллі та повертаюся до нього. — Йдіть вже, займайтеся своїми справами…

— Він же виріс на моїх руках, Ілля! Як я можу залишити його? — бідкається старий.

— Я обіцяю наглянути за нашими бешкетниками, — рівним тоном і далі переконує Ілля сердешного чоловіка.

Однак і я, і сам садівник видихаємо з полегкістю тільки тоді, коли бачимо, як Ксенія зводиться на ноги.

— Тобі пощастило, лузер, — пирхає вона. — Наступного разу твою дупу вже ніхто не врятує.

— Це ще не кінець, коза!

— Звісно, не кінець, Гуляєв… Це початок твого кінця.

— Ксенія, йди вже! — не стримуюся я і підповзаю ближче до найстаршого вихованця. — Приведи себе до ладу, займися чимось корисним, годі діставати Юру!

— Яно, це між нами, — захищає Ксенію мій недобитий гладіатор.

— Як ти? — торкаюся його голови та ніжно проводжу по ній долонею.

— Живеме, усе тіп-топ… — не надто переконливо відповідає він і вмощає свою голову на моїх колінах. — Ви дарма з Іллею втрутился. Ще б хвилина і…

— І довелося б грати траурний марш, — біля мене приземляється Ілля і стягує голову племінника з моїх колін недбало штовхаючи її на траву. — Та от халепа, Юро… Крім тебе, ніхто той марш грати не вміє. Живи ще.

— Що, я зовсім провалився? — пригнічено запитує Юра у свого дядечка та тренера в одній особі.

— Для початку непогано. Я потім розповім тобі, які помилки ти робив.

— Ілля!

Повірити не можу, що він думає і далі вчити Юру цим «забавам»!

— Мені, щоб дочекатися від тебе ніжності теж треба просити Ксюшу, щоб вона мене побила? — хмикає Ілля дивлячися на мої пальці в шевелюрі його племінника.

— Я теж хочу лежати на твоїх колінах і відчувати, як ти гладиш мене по голові, заспокоюєш своїм ніжним голоском…

Словами Ілля вдало мене бентежить, однак варто йому лише простягти до мене свою руку, як я ласкаю по ній.

— Ай! — сміється Ілля, а я закочую очі.

— Ілля, це твоя провина в тому, що сьогодні сталося!

– Яно, це між мною та Ксюшею, — шляхетно вступається за дядька Юра.

— В чому моя провина? — ліниво запитує Ілля розлягаючися на траві та мружачися від сонячних промінчиків, які грайливо стрибають на його обличчі. — Може, я навпаки поєдную серця, а? От побачиш, Яно, ми ще погуляємо на весіллі цих двох.