35. 3.

— Я вже поговорив зі Стасом. Якщо він не привітає Поліну — я полечу за ним у Пекін і ми разом повернемося додому на живому драконові. Якщо, звісно, братусь не дістане мене так, що я вирішу нагодувати ним вогнедишного звіра.

— Ілля! — сміюся я звикаючи до думки, що із цим хлопцем ніколи не можна провести спокійно та серйозно довше хвилини. Він, здається, народжений для веселощів та жартів…

Як же це дивно… Ілля – цілковито божевільний, невгамовний та веселий… Я ніколи не думала, що сподобаюся такому хлопцю. І я точно не думала, що мені сподобається такий…

— Про що задумалася?

Жарти жартами, але й за мною Ілля встигає спостерігати. Та ще й так вдало, що я не здивуюся, якщо він зараз дослівно перекаже мені кожну думку, яка вирувала в моїй голові ще мить тому…

– Нічого такого… Про своє…

Задоволено та грайливо всміхаючися, Ілля ніби говорив: знаю я, знаю, про що «своє» ти думаєш!

Концентрована ніжність у погляді Іллі повільно, але так неминуче перетворювала мене в течію, якій понад усе зараз хотілося пливти прямісінько в його руки…

Зітхаю та зусиллям волі відводжу погляд у бік. «Треба трішки пройтся», — думаю я і ступаю декілька кроків у бік високої живої огорожі яскраво-зеленого куща.

— Яно…

Кроки Іллі не чути, однак його голос зовсім поруч біля мене. Я відчуваю його смачний аромат цитрусових та шоколаду й повільно втягую в себе, ніби бажаю посмакувати ним, розібрати на атоми й дослідити…

— Поговоримо?

Повертаюся до нього обличчям і мовчки киваю.

Годі тобі тікати, Яно… Від долі нікуди не втекти. Особливо коля ця доля така вперта й завзята… А коли вона починає шкіритися посмішкою задоволеного котяри — то я ледве стримуюся, щоб не закотити очі на його самовпевненість! Так і кортить бовкнути щось на кшталт: «Не дочекаєшся, Гуляєв!»

Та от біда… Я і сама не знала, як сильно хочу та чекаю цього…

— Ілля… — шепочу ледь чутно кудись у його плече. — Говори…

Серце не стишує свій гуркіт ні на мить, а пульсація в скронях, схоже, досягає свого піку.

Піднімаю свій погляд, щоб зазирнути в карі очі та розгледіти в них пояснення цього зволікання, аж раптом з-за моєї спини з боку живої огорожі чуються крики та шум. Підсвідомо притискаюся до Іллі та повертаюся обличчям до кущів. Сильна рука хлопця огортає мою талію, а сам він тримаючи мене за спиною відступає крок назад.

— Ілля! Яно!

З-за кущів висовується перелякане обличчя дядька Якова, нашого садівника.

— Там таке! Таке!.. Діти, діти! — висунувши тулуб, чоловік метушливо замахав руками перед собою бажаючи чи мух поганяти, чи нас покликати за собою. — Швидше, швидше!

Повторюючи одні й ті самі слова, садівник поліз назад у кущі і вже звідти закричав розпачливим вереском:

— Вона зламає Юрі шию!

— Хто? — зойкаю я.

— Ксюша!

— Ілля! — панікую я, а він міцно мене обіймає і всміхається.

— Зараз усе владнаємо.

Я нічогісінько не розумію, однак лізу за Іллею в живу огорожу та вже за мить ми опиняємося в іншій частині саду серед зеленої галявини в тіні широколистих дерев.

Лемент дітей тут стоїть шалений. Аж дивно, що я не почула їх раніше…

— Ілля! — пищу, коли я навіть не встигла нікого та нічого розглянути, а Ілля повернув мене обличчям до себе та притиснув до своїх грудей.

— Тобі цього краще не бачити, Яно… — заливається сміхом Ілля, а мені чомусь не до сміху!

— Ти знущаєшся? — схвильованим голосом верещу я.

Зараз у його руках — я ніби в кам’яній та найнадійнішій башні, куди ні стріли, ні кулі, ні вороги — ніщо та нізащо не дістанеться! Так би й стояти спиною до баталії. Ілля ж сильний. Впорається з нею сам… Чи посміється, що він власне й робить!

Однак хвилювання за Юру точить мене впертим черв’яком.

— Відпусти мене! Я його няня! Я маю бачити, що там відбувається!

– Ну, гаразд, — не бачу, але відчуваю цю хитру посмішку на його красивих губах. — Дивися.

Нестерпний хлопець ледве розтискає свої руки — і я миттю пручаюся в них та повертаюся обличчям до дітей.

Моя щелепа відразу ж падає в траву від побаченої картини…

____

Любі мої, як гадаєте, що там уже таке сталося?)

Дякую за підписку на мене та сердечки книзі! Ціную)