35. 2.

Толя знімає блокування з дверей, а я і далі сиджу переводячи своє дихання, яке збивається від думок, почуттів та передчуття чогось особливого…

Ілля сам підходить до моїх дверцят та відчиняє їх мені впускаючи в машину гаряче повітря літа.

— Розумію, що в машині з кондиціонером набагато комфортніше, ніж тут під палючим Сонцем, — усміхається Ілля не зводячи з мене уважного кароокого погляду, — однак, де твоє спічуття, Яно? Я скучив, а ти в машині сидиш.

Виходжу з автівки з усмішкою навіть не даруючи Іллі своє звичне зауваження про його жарти чи несерйозність. Сьогодні й зараз я не хочу його повчати. Я нарешті відчуваю, що мені більше не потрібен цей недолугий самозахист…

— Толя, машини в гараж зажени.

Ілля пуляє ключами по водію, а сам дивиться тільки в мої очі так красномовно, що мені здається, ніби він ковтає мене без страху, що я застряну десь у горлянці чи в стравоході... Ох, цей перетравить! Йому до снаги…

— Як справи?

Червонію, але всміхаюся і сама роблю перший крок. Бо ж уже краще говорити, ніж задихатися під поглядами, яким і саме Сонце може позаздрити своїм жаром.

Ілля, не докладаючи для цього абсолютно ніяких зусиль, просто будучи собою, просто поводячися у своєму стилі — ладен довести мою кров до кипіння, а саму мене спалити живцем. Безжалісний хлопець!

— Справи — добре. Тільки за тобою скучав цілий день. А ти? Скучала?

Розбишака! Який же він розбишака!.. Думає, якщо я в нього про справи запитала — то вже й у почуттях зізнаюся! Еге, не так швидко, любий!

Та варто мені лише спуститися поглядом до його красиво окреслених, ніби пензлем Великого майстра, губ, шиї та широких грудей — як усе, що я можу йому  — відповістице лише тихе:

— Дякую, що допоміг із міграційною службою…

— Ти не уявляєш, який я радий, що ти вже з документами, Яно, — чую, відчуваю це глузування в голосі, та лише думаю, що він зараз пожартує на цю тему, як Ілля відразу ж додає: — Тепер можна в РАЦС хоч сьогодні.

Ох, ці його жартики-жартики! Йому лише б змушувати мене червоніти!

Відвертаюся та хочу вже чимдуху помарширувати у двір, однак Ілля перехоплює мою руку і я повертаюся обличчям до його усміхненої щасливої та, певно ж, задоволеної собою мармизи!

— Не хвилюйся, Яно… — ще й говорить так вдавано-серйозно, що я б луснула від сміху, якби серце в моїх грудях не тарабанило весільний марш. — Спочатку позустрічаємося певний час… Усе, як у людей. Поступово…

Втомлено зітхаю, закочую очі та тягну його за руку, яку він так і не відпустив, у бік воріт та калітки.

— І чому ти такий…

— Неперевершений? — відчинає мені двері та нахвалює себе любого. — Найкращий?

— Нестерпений! Неможливий! Впертий! — чітко вимовляю кожне слово, але замість сваритися — сміюся.

Замовкаю раптом спіймавши себе на думці, що я… я вже жити не можу без його жартів та без нього самого… Цілий місяць його клопіткого капання на мої мізки таки ж дав свій результат…

Кошуся в бік цього самовпевненого і, здається, неминучого мені хлопця — і всміхаюся.

Він же, який уважно слідкує за мною та ловить кожну емоцію — всміхається ще ширше та задоволеніше.

— Не трісни від щастя, благаю тебе… — кусаю губу так незвично невимушено та радісно заливаючися сміхом разом із ним.

Наші голоси, ніби симфонія радості, розливається подвір’ям оголошуючи всьому двору, дому — цілому світові щось таке важливе, що відбувається і чого нізащо не уникнути…

Ніжно тримаючи мою долоню у своїй, Ілля дивиться на мене схиливши голову на бік, а я невідомою мені силою ставлю на паузу всі свої внутрішні хвилювання та запитання. Усе, чого мені зараз хочеться, прожити цю мить у всій її яскравій та красивій повноті…

— Ходімо в сад? — прононує Ілля і я радо погоджуюся.

Настрій такий, що збирати б квіти в якомусь полі чи хоча б ось у нашому садку…

Ступаємо доріжкою майже нечутно. Голосніше стукають наші серця. У грудях стільки всього, що я, либонь, і за все життя не відчувала, а в голові — стільки думок, що й за роки не думала…

Треба відволіктися, подумати про щось інше… Не хочу різко починати таку розмову…

Ілля ж і сам думає точно так.

— До дня народження Полі все готово. Тортом та стравами Фаїна Іванівна особисто займається, — звітує мені Ілля так, ніби ми вже подружня пара… — Наш подарунок (тобто засоби для перетворення будинку в об’єкт вандалізму) у моїй кімнаті чекає свій зірковий момент. Захочеш — у будь-який час можеш зайти перевірити…

Ігнорую останню репліку Іллі, бо на думку мені спадає не солодкий стіл, подарунки та інші атрибуту свята, а дещо важливіше…

— Ілля… було б чудово, якби Полю привітав тато…