35. 1.

…Проте найбільше мене хвилював сам Ілля.

Він не те, щоби припинив свої дурні жарти, — ні! Він став ще більш нестерпним та наполегливим… Вбив у свою голову, що ми зустрічаємося, і переконати його в протилежному мені ніяк не вдається!

Ще й Маринка…

Коли б не прийшла — підлаштовує все так, щоб ми з нею зосталися наодинці й починає трепанацію мого черепа:

— Яно, я на твоєму боці, але… — як істинна маніпуляторка, Маринка спочатку хотіла задобрити мене та приспати мою увагу, — Я знаю Іллю довше й тому можу тобі на всі сто відсотків сказати: він щирий! Звісно, любить жартувати і веселитися, але повір такими речами, як кохання та стосунки, Гуляєв не жартує. Знала б ти стільки дівок біля нього крутиться та як хочуть вони заграбастати його у свої лапи…

Ох, на превеликий жаль, я це і знаю, і бачу, і чудово розумію…

— Є такі люди: на вигляд пристойні, шляхетні та дуже хороші, правильні… Проте в їх словах, Яно, немає ні краплі правди, а в їх вчинках — щирості. Ті ж, хто жартує, справляють враження несерйозних — можуть бути найкращими та найнадійнішими людьми, з усіх, кого тобі пощастить зустріти на своєму життєвому шляху…

Найголовнішим та незрозумілим мені самій аргументом було питання цієї небезпечної ораторки:

— Ти ж Борі дала шанс просто так… Чому тобі так важко дати його Іллі?

Я зітхнула розуміючи логіку Марини, але однаково не мала що сказати на це. Ілля має нікудишню репутацію! Він з тих легковажних, несерйозних хлопців, про яких мені з дитинста говорили: “Вони на п’яті крутяться, а в їх голові вітер свище! Не для хороших дівчаток такі лобурі, Яно!” 

Хто лише не попередив мене на його рахунок… Всі, кому не лінь, обізвали Іллю гульвісою, ледарем та несерйозним золотим хлопчиком! Ви скажете мені: не вір тому, що патякають люди, сама дивися та думай! Ну, я й дивилася… На хороводи дівиць навколо нього…

Боря ж…

— Він гарно себе показав, так? — пирхала Маринка знаючи наперед усі мої виправдання та думки. — Зразковий хороший хлопчик! Немає і до чого причепитися. Якщо знаєш його лише по переписці та з його ж слів…

Правда, правда… Немає чого й заперечити цій суворій судді.

— Знаєш, у чому твоя помилка, Яно?.. Дивитися треба не на те, що тобі показують, а на вчинки і ставлення до тебе. А ще — на твої відчуття поряд із цією людиною.

Маринка, як той жучок, вдало та уміло точила дерево моїх сумнівів. Я все більше думала про власні відчуття поряд з Іллею і вони… дуже мені подобалися. З ним я ніби розквітаю ще сильніше; з ним хвилююче, але так тепло та безпечно, що я нічогісінько не боюся. З ним…

— Готова?

Ой, леле… Я й не зчулася, як на автопілоті впоралася з усіма справами та повернулася до автівки та Толі, якого вперше бачу із цигаркою в роті.

— Готова, — відповідаю не Толі, а самій собі на запитання, яке цілий місяць не дає мені спокою.

— Допалю — і їдемо.

***

Мій гарний настрій із наближенням дому ставав усе кращим.

— Ілля сьогодні раніше… — замисленно протягнув Толя, коли ми помітили його чорну машину біля двору.

Мимоволі тягнуся долонею до щоки відчуваючи, як моє обличчя починає палати на одну лише думку, що я в будь-яку мить можу побачитися із цим вредним і неможливим… таким привабливим та манливим хлопцем…

Поки ми паркувалися поряд, двері спорткару Іллі відчинилися і кароокой шатен дивлячися прямісінько на мене та усміхаючися так, що не відповісти йому неможливо, вийшов із машини.

— Твій вже чекає на тебе.

Буркнув Толя, а я зиркнула на нього та вже за звичкою хотіла сказати, щоб не базікав дурниці.

— Дівки! — бухтів Толя. — Всі навколо вже чекають на ваше весілля — одна ти не в курсі, що заміж виходиш.

— Толя! — усе, що вдається мені видавити із себе слухаючи цього пустомелю.

— Уже навіть Фаїна Іванівна прийняла Іллю з ласкою, а ти все ніяк! Ви всі такі, еге ж?

Анатолій сьогодні в ударі… Живцем не випустить мене зі своєї тачки…

— Подобається вам мучити нас, так? От, що вам ще треба, чого ще вам не вистачає?!

Йой, кому що, а цьому Максиму своя Одарка!

— Чому все так дивно в світі, а, Яно?

Обличчя Толі стає таким жорстким, що в мене серце стискається від жалю. Любий мій, і чому ти себе так мучиш?..

— Карина все б віддала й що-завгодно б зробила за один ось такий погляд Іллі на тебе! — ще й пальцем тикнув у бік Іллі, який безтурботно сперся на свою автівку й чекав, коли ми нарешті вийдемо. — А ти! Що тобі ще треба від нього?

— Толя…

Цей похмурий мовчун сьогодні перевершив сам себе кількістю слів, які він видав за дві години нашої спільної поїздки.

— Не треба робити з мене вселенське зло! Повір мені, якби Карина, справді, була закохана в Іллю — вона б такі вибрики йому відпалювала, що тобі й не снилося!

— Але ж вона… — зовсім жалібно, як маленьке загублене щеня, пищав Толя. — Він їй не байдужий… Я ж бачу!