34. 1.

— Сьогодні день народження мами…

Ковтаю тягучи слину, яка мимолі виділяється в моєму роті від розуміння почутого, та стискаю маленьку долоню з тонкмими й дещо ширшавими пальчиками не ніженки, а юного дослідника та розбишаки…

Я знаю так багато дітей-ровесників Пилипа з хороших, люблячих сімей, які не знають, коли в їх батьків дні народження. Дізнаються по факту чи їм нагадують заздалегідь. А Пилип пам’ятає. Пам’ятає, коли день народження в жінки, яка дала йому життя, покинула його тата і його самого.

Мовчу думаючи, що сказати… Я ж не можу плекати разом із Пилипом марні надії, що його мама повернеться. Щось мені підказує: цього не станеться… Я розумію жінок, які залишають чоловіка. Є різні причини та різні обставини цього вчинку. Однак обірвати всі зв’язки зі своїми дітьми, припинити спілкуватися з ними, ніколи не цікавитися, як вони — цього я не можу зрозуміти…

— Ти… — кусаю губу, нарешті набравшись мужності вести цю розмову далі. — Ти хотів би її привітати?

Хлопчик — а розброєнний Пилип виглядає таким вразливим, пораненим маленьким хлопчиком — стенає плечима та сумно посміхається.

— Навряд чи їй це треба, Яні… Вона нікого з нас не привітала за цей рік. Навіть не телефонувала нікому. Ось завтра в Полі день народження… — смуток змінився у виразі хлопчика на похмурість. — Я не вірю, що тато з його вічною роботою згадає, а про неї — взагалі мовчу…

Даня відчув зміну в нашому з Пилипом настрої і давай і собі сумувати. Великі сині очі налилися сльозами – і я поспішила міцніше обійняти малюка та поцілувати його маківку.

— Малому не треба цього чути, — сказав Пилип натягуючи на обличчя незворшуну маску серйозного дорослого. — А мені… не варто було починати про це говорити. Це неважливо.

— Пилип…

Саджаю Даню між нами, а сама торкаюся долонею голови його старшого брата й ніжно проводжу по волоссю.

— Я дуже рада, що ти поділився, любий… Не варто тримати це в собі.

Ледве втрималася від «мій маленький», яке так і напрошується в цій розмові. Розмовляти із цим вовченям — що по мінному полю ходити: ніколи не знаєш, як він відреагує…

— Це чудово, Пилипе, коли є з ким поділитися.

Гладжу його волосся та розумну не по рокам голову радіючи подумки, що він не відштовхує цей жест підтримки та мого щирого захоплення ним.

— Щоб жити далі, щоб рухатися вперед — обов’язково потрібно час від часу «знімати» із себе ці важкі тягарі думок… Обговорювати з близькими свої переживання, ділитися тривогами… Це не слабкість, Пилипе…

— Мабуть, — зітхнув він і так схоже на самого себе стенув плечима.

— Йди сюди…

Мабуть, його вредний дядько все ж підсвідомо впливає на мене, бо не знаю, чим пояснити собі це нехтування залізних особистих кордонів Пилипа. Чхати на це. Огортаю любого колючку обіймами даруючи стільки тепла та ніжності, скільки я можу…

Перші секунди Пилип напружується та завмирає ніяк не реагуючи на мої обійми.

— Тобі нікому не треба нічого доводити, Пилипе… — шепочу в його маківку. — Ти неймовірно сильний, дуже розумний та чудовий хлопчик…

Мої руки гладять його волосся та худенькі плечі, а я і далі говорю йому те, що він так хотів би почути від тих двох рідних людей, які, на жаль, не бажали чи не мали часу сказати йому…

— Я не довожу… я просто… просто…

Греблю прорвало — і Пилип обійняв мене своїми рученятами та уткнувся обличчям у моє плече.

Невільно здригаюся відчувши гарячі краплі сліз на шкірі.

Він просто… хоче, щоб його любили. Просто так. Просто тому, що він — дитина й так потребує цього. Навіть, якщо брикається, кусається і шипить на всіх.

Не менше, ніж дорослим, не більше, ніж іншим дітям, — Пилипу просто хочеться, щоб його любили…