Глава 34.

Яна.

Пройшов майже місяць, як я працюю в Гуляєвих, а мені тільки-тільки відновили вкрадені бабцею на вокзалі документи…

Не без вагань із мого боку та палких відмов із боку Карини я залишила дітей на покоївку. Довелося провести з Пилипом бесіду, у ході якої намагалася донести до його відома, що я буду дуже засмучена, якщо з Кариною станеться якась халепа. Та і взагалі мене непокоїло, що в мою відсутність любитель витівок спалить будинок, візьме в полон охорону, зачинить у гостьовому будинку Афанасія Степановича, полається з тіткою Фаїною — словом побешкетує так, що дістане на горіхи й собі, й мені…

— Без витівок, зрозумів мене? — серйозно запитала його після короткої, але суттєвої промови.

— От ти вже починаєш командувати! — насупився Пилипко, куйовдячи свою кашатанову шевелюру. — Як вміло ви, жінки, користуєтеся тим, що ми вас дуже любимо…

— Любимо-любимо! — дзвінко та чітко повторює Даня, сидяча на м’якому килимі перед диваном, де розслаблено розташувався Пилип.

Кусаю губу, щоб не засміятися в таку зворушливу мить зізнання в почуттях, і говорю цілком щиро:

— Я теж тебе люблю. Вас усіх люблю…

— Я не… — почервонівши, Пилип збагнув, що саме він сказав мить тому і спробував здати назад.

— А все! Фаталіті! — прихилившись до дверного отвору, регоче за моєю спиною Юра. — Зізнався в коханні — тепер одружуйся!

– Що ти тут забув, гітарист-невдаха?! — гаркнуло на нього мале вовченя. — Вали у свій музичний кабінет, лузер!

Словесно визвіритися на старшого брата Пилипові здалося замало і він схопив перший м’ячик, який трапився йому під руку та пожбурив на Юру.

— Токсік ти, брате!

Юра встиг присісти, а потім ще й підібрав той самий м'ячик та кинув його назад по Пилипу, який зміг ухилитися, однак конструктор, що маленький геній збирав вчора весь вечір, повернувся у вихідне положення: розлетівся на дрібні деталі…

— Благай про пощаду, Юрко! — заволав грізний хлопчик та невідомо звідки витягнувши червону бомбочку з фарбою, прицілився по братові. — Щоб у твоїх гітар струни порвалися, Абобус ти дурний!

— Пилип! — це вже кричу я, коли ледве встигаю присісти та, задерши вгору голову спостерігаю, як наді мною пролітає небезпечний снаряд.

Юра встиг вибігти з кімнати та зачинити двері, в які влучила бомбочка Пилипа…

Повертаю голову назад, щоб поглянути на червону велетенську пляму, яка утворилася на дверях після влучного попадання Пилипа.

Зітхаю та повільно піднімаюся.

У Юри їде дах через підліткову гормональну перебудову організму, а Пилип… Цей хлопчик сам по собі дуже складний.

Якщо я оберу у взаємодії з ним нотації, погрози, шантаж — вроджена впертість нізащо не дозволить йому здатися і підкоритися.

Проте я ніколи не хотіла зламати Пилипа. Мені б дуже хотілося знайти з ним спільну мову, відшукати ключик до його непростого дитячого серденька… За час, що я його няня — мені, справді, вдалося потоваришувати з ним, ми вийшли на хороший довірливий рівень стосунків, та однаково це не защихає нас ось від таких гострих моментів проявлення його безпосередньості та вибуховості…

— Яні, Яні!

Беручи на ручки Даню, який за витівками старших братів дивився з великим задоволенням та сміявся від щастя, і кидаю обережний погляд у бік Пилипа. Насуплений, такий сердитий, що, здається, от-от і вибухне. Не хлопчик — а вибухівка. Не підходь, бо точно вб’є! Жартувати з ним — собі дорожче…

Однак я тут заради нього та його інших братів та сестри. Тому й зараз я не відчуваю ні страху, ні осуду. Хочу зрозуміти його, відчуваю, як багато він проживає в цю мить у своїй неспокійній душі.

— Юра нарвався! — гнівно шипить вовченя, щойно я з Данею на руках підходжу ближче та сідаю поруч на диван.

— Забудь зараз про Юру.

Тримаючи лівою рукою Даню, правою знаходжу долоню Пилипа та легенько її стискаю. Цей дикобраз, який зовсім не любить, коли його зайвий раз торкаються, не забирає свою руку з мого потиску.

— У тебе сьогодні поганий настрій… — констатую я, а Пилип сердито блимає з-під густих брів. — Хочеш поговорити? Я буду рада, якщо ти поділишся зі мною…

Він мовчить не менше хвилини, а я відчуваю, як у його складній голові йде запекла битва. Здатися, проявити «слабкість» — і дістати полегкість чи й далі випустати голки та не підпускати нікого близько.

Здається, бажання простого людського співчуття і — я дуже хочу в це вірити — довіра до мене надихнула Пилипа на принизливий, на його думку, вчинок: поділитися переживаннями…

— Сьогодні…

Хлопчик замружився, запнувся, глибоко вдихнув і шумно видихнув, а потім різко поглянув на мене та сказав:

— Сьогодні день народження мами…