33.2.

— Ти… ти не міг розповісти їй!

Гидка посмішка бовдура змінилася на гримасу жаху.

Роблю лише крок до Борі — а він уже падає на землю та затуляє свою безмозку голову руками.

— Я попередив тебе ще на вечірці, Кротенко. Придушу по-справжньому, якщо побачу біля Яни. Ти приходив до нас додому, ти їздив з нею в кінотеатр… Здається, у тій кав’ярні я відбив тобі останні мізки, якщо сьогодні тебе принесло сюди й ти збирався продовжувати в тому ж дусі.

Різко піднімаю Борю за плече та штовхаю в бік його автомобіля.

— Ти відмовишся від своїх брудних ігор, Кротенко, інакше я…

— Нізащо! — навіть не дослухавши моє речення, заволав Боря, ніби він безсмертний. — Яна дістанеться мені, а ти…

Б’ю прямісінько між вилупкуватих очей.

— Шукай гарного травматолога, Боря. Усі кістки тобі зламаю, якщо ти ще хоча б раз скажеш про Яну, як про річ, — поки він корчиться затуляючи обличчя долонями я говорю далі: — Краще б тобі взагалі про неї не згадувати. Ім’я забути, як вона виглядає — забути, і дорогу сюди — теж наполегливо рекомендую тобі забути. Інакше… — хапаю пальцями його шию і чеканю кожне слово сподіваючися, що він втямить із першого разу: — Твій татусь дізнається про всі твої справи, телепню. Напередодні великої угоди він буде дуже радий скандалу в пресі. Потішимо його конкурентів, а?

Судячи по переляку в карих очиськах, хочу вірити, що свою думку я до Кротена доніс і він второпав. Чи надовго? Перевіримо…

— І… ль… я…

Сипить Боря — і я розтискаю свої пальці на його шиї, однак забирати не поспішаю, натомість плескаю важкою долонею по плечу недоумка.

Ох, знав би батько, якого слабака я вдарив — місяць би читав мені лекції про шляхетних чоловіків. Та куди мені до тата? Я зовсім не така залізна людина, якою був він… Моя «дипломатія» набагато примітивніша: попередження, удар, критичні заходи… Боря напросився на третю стадію. Якщо він продовжить в тому ж дусі — я зіпсую його нікчемне життя ще більше.

— Ти мене второпав? — гримаю на Борю, який втратив всю зухвалість та крутість на одну лише згадку про свого грізного батька. — Не чую, Боря!

— Я тебе зрозумів, Ілля… — ледь чутно відповідає він.

Раніше… треба було набагато раніше!.. ще на тій клятій вечірці все йому пояснити… А зараз… якщо не дай Боже Яна дізнається — це буде крах усього між нами, що я такими зусиллями створюю… Вона ж уподібнить мене йому, подумає, що я такий самий! А я… я просто не хотів, щоб їй було боляче від правди. Просто хотів сам розібратися у всьому і вірив, що зможу змусити негідника Кротенка мовчати й головне: відмовитися від своєї затії.

Дочекавшись, поки розбитий вщент Боря усядеться у свою модняву тачку та якомога швидше забереться звідси подалі, я нарешті повернувся у двір.

Пальцями розтираю перенісся йдучи доріжкою до дому та думаючи, як легко та швидко можна порушити чари миті, затьмарити радість та вибити землю з-під ніг. Життя — це мить… І на що ми її витрачаємо? На помилки та їх виправлення… А як же хочеться жити!..

У той час, як я виясняв стосунки з Кротенком — біля ґанку вже розпалився новий конфлікт. Цього разу — за участі старшої ліги працівників дому в її повному складі.

Дядько Панас, уперши руки в боки, щось емоційно кричить Фаїні. А вона (я навіть здалеку бачу) на межі вибуху, проте мовчить, даючи змогу Якову Ігоревичу впоратися зі сварливим стариганом самотужки.

— Із майстерні зникло десять довгих дощок!

— Афанасію Степановичу, не кричіть, благаю Вас!.. Давайте спокійно поговоримо та розберемося, — примирливо звучить голос садівника.

— Та що тут розбиратися, нащо розбиратися?! — розходився неспокійний чолов’яга. — Ні ви, ні я не вчора народжені! Знаєте ж, чиїх малих та шкідливих рук це справа!

Підходжу ближче, уже зрозумівши, через що тут колотнеча, і відразу потрапляю під гарячу руку.

— Ілля! Ти точно знаєш, куди ті розбишаки поділи дошки!

Припустимо я знаю, але відповідати розгніваному майстру не поспішаю.

— Ілля, він пішов? — у мою руку чіпляються пальці Фаїни Іванівни. — Все гаразд? Ти йому дохідливо пояснив?

— Повірте мені, — зітхаю, сам не знаючи, що робити з Кротенком, якщо і його батько не зможе його налякати, — аргументи навів такі, що Борі не залишається нічого іншого, як залишити Яну в спокої.

— Де діти?! Де та банда? — волає поряд дядько Панас, а ми з Фаїною, втомлені його галасом, синхронно закочуємо очі.

— Якове Ігорьовичу! — уривається нашій із Яною тітоньці терпець. — Відведіть цього Панаса куди подалі від мене, інакше я за себе не відповідаю!

Дядькові Яші наказ Фаїни — що закон: миттю підійшов до Панаса і, плетучи йому свої заспокійливі слова, ніби вводячи запального чоловіка в транс чи задіючи якийсь гіпноз, повів його в протилежну від місцезнаходження дітей (саду) сторону.

— Ходімо, ходімо, дорогий Панасе! Знайдемо ми Ваші дошки! Ну, навіщо так хвилюватися? Це так шкідливо для нервів!

— Ну, дивіться мені! Щоб повернули всі дошки до єдиної! Інакше я викличу Нілу Єлисеєвну із самої Франції! Залишила двір на призволяще! Напустила цю малолітню саранчу! Та вони й цеглинки від дому не залишать, поки вона на курортах своїх навідпочивається!