32. 2.

— Ти… точно збожеволів, Ілля…

Ось усе, що я дістаю на своє щире зізнання в коханні.

Звісно, я не сліпий та не такий наївний, як моя мила дівчинка, тому не чекав почути те ж саме у відповідь. Розумію, що ці слова я ще не заслужив. Ну, нічого, я впертий. Я такий впертий, що треба ще пошукати такого другого Іллю в цілому світі!

— Збожеволів, здурів, з'їхав з глузду — називай, як хочеш, Яно, — вступаю я в нову словесну емоційну атаку. — Це не заважає мені бути серйозним у моїх почуттях. І Кротенко, і Клопова стали лише каталізаторами. Я вже давно мрію про тебе, Яно…

Повірити не можу, що моя дівчинка витримала всю мою тираду, не зводячи з мене очей. Мабуть, саме це і наштовхнуло мене на чергову зухвалість.

— А ще я знаю… — голос мимоволі хрипить, однак мені важко контролювати те, як криє мене від однієї лише присутності Яни поруч, від тепла її тіла, від неспокійного дихання і цих наймиліших у світі зелених очей. — Я знаю, що ти теж у мене закохалася.

— Я… — червоніє моє кошеня.

— Тс-с-с, — нахиляюся ближче та торкаюся губами її вушка. — Не розбивай серце своєму нареченому…

— Дурень! — здавлено шепоче Яна, спираючися долонями в мої груди та марно намагаючися мене відштовхнути.

— З твоїх вуст навіть «дурень» звучить ніжно, але… — якщо сваритися — це звична справа подружжя, то ми з Яною пішли вірною дорогою, — я б хотів, щоб ти називала мене більш лагідно. Наприклад, «коханий».

Правду кажучи, мене так ще ніхто не називав. «Любий», «милий», «котику», «зайчику» — хоч відбавляй! А от «коханим» я ні для кого не був, хоча дівчата й зізнавалися в почуття із самого садочку… А все ж це особливе пестливе звернення здається мені зараз чимось настільки сакральним, що я не бажаю, щоб чиїсь інші уста, окрім Яни, промовляли його мені… Хочу чути від неї «коханий», хочу відчувати, що вона мене теж кохає.

— А я тебе буду називати «кохана». Чи, може, тобі подобається якось по-іншому?

Відчуваю себе п’ятнадцятирічним підлітком… Усе з Яною інакше. Стара версія мого мозку самовидалилася — і я оновився, відчув у собі нові потреби, нови сили для чогось справжнього…

— Ілля! — обурюватися Яна не втомлюється. — Я ні на що не погоджувалася, а ти вже звернення обираєш!

Слухаю емоційний сплеск Яни, а сам думаю, що мені навіть хвилювання її подобається. Вона, як неспокійне море, бентежить мене, манить у свою незвідану пучину. Хочу поринути в неї з головою, пізнати все, що стосується її; усе, що є частиною її…

— Ілля! — обурення Яни змінюється на зойк, коли в скляні двері спочатку стукаються, а потім ризко відчиняють їх на себе.

Ми обоє мало не летимо на підлогу, але я встигаю схопити талію Яни та притиснути до себе. Піднімаю обличчя на вилупкуватого Борю, який спричинив це дуркування — і гарчу настільки тихо, наскільки можу, щоб не лякати Яну:

— Чи тобі очі заліпило мороком, телепню, а?!

— Пробач, Яночко… — квакає Боря та починає корчити провину на своїй мармизі. — Я замислився та не побачив…

— Не побачив?! — гримаю я, притискаючи Яну ближче. — Нехай Яну ти не побачив, а мене?! Осліпило раптово, а?!

— Ілля… — ледь чутно шепоче Яна, знерухомлена в моїх руках. — Мені дихати немає як… Пусти…

Зменшую свій потиск і випалюю поглядом мішень на обличчі Борі.

— Ти вже додому? Не поспішай… Маю два слова.

Переляканий вираз обличчя кричить мені, що Кротенко змиється раніше, ніж я заспокою Яну. Ну, нехай… Якщо втече — я його з-під землі дістану! Більше він до мого дому не наблизиться! Буде сусідньою областю його минати!
– Отже, Ілля сказав правду? — осмикуючи сорочку, Боря витріщається на наші з Яною обійми.

— Правда, — відрізаю йому, бажаючи копняком вигнати з двору.

— Я не тебе запитав, — шипуном огризається Кротенко.

— Іляя… — Яна ж тим часом і далі намагається звільнитися з моїх люблячих обіймів.

Не встигаю пообіцяти коханій, що тільки-но паскудник Боря залишить територію двору — я її відпущу, як із боку доріжки до будинку гучно розноситься цокіт підборів.

Повертаємося втрьох майже синхронно — і бачимо прудку Фаїну Іванівну та замученого Толіка з пакетами наперевіс, який ледь-ледь встигає за жвавою кухаркою.

— Яно?! Ілля?! — очі суворої жінки зараз викотяться прямісінько на плитку, якщо вона й далі розглядатиме наші з Яною обійми.

Рятує їх від цього дурень Боря.

— А Ілля сказав, що вони з Яною почали зустрічатися…

____

Любі мої, як гадаєте, як відреагує Фаїна Іванівна?))