32. 1.

Вилітаємо з Яною на вулицю — а там переполох ще божевільніший, ніж наші сімейні мелодрами.

Кеша та Костя — ці два опудали, які ладні робити що-завгодно лише б не охороняти територію, — тягнуть у невідомому напрямку дві довжелезні дошки, на яких преспокійно сидить Полінка та розмальовує їх поверхню фломастерами.

— І я, я! Поля! Я теж хочу!

Поряд біжить та галасує Даня, завзято махаючи руками, але не дістаючи до дощок.

— Ти ще маленький, — не відриваючися від малювання, спокійно відповідає йому сестра. — Звалишся.

Попереду цієї чудернацької процесії крокує Пилип. На його шиї теліпається прив’язаний мотузкою водяний пістолет, а в руках бандюга тримає книгу, у яку втюплені його зелені очі.

— Отже, сказано… треба взяти сорок дощок завдовжки два чи три метра. Це як «чи»?! Я не розумію! Де конкретика?! Ми тут серйозними справами займаємося, а вони «чи»!

— Можливо… — наважується подати голос смуглявий Кеша.

— Вас ніхто не питає, блідолиці!

Похнюплений вираз Кеші — хоч пиши: такого засмученого писку ні в кого не знайдеш! Більше він вступати в диспути з вождем не наважувається. А Костя, мабуть, приняв мудре рішення змиритися і навіть не намагатися що-небудь довести моєму свавільному та впертому племіннику.

— Пилипе!

На відміну від мене, Яна вирішує встряти в те неподобство, що тут відбувається.

Почувши голос Яни, Пилип повертається в наш бік, знаходить очима мою дівчину — і його суворий вираз обличчя відразу ж стає теплішим.

— Привіт, — навіть звучить цей шибайголова м’якше. — А ми тут… важливою справою займаємося.

Бачу, як розтуляються вуста Яни, і чекаю, що вона ось-ось почне допит Пилипа, однак на няню звертає увагу й Полінка.

— А ти, Яні… будеш пиріг пекти? — сині оченята із цікавістю розглядають качалку в руках моєї тигриці.

— Ага, — кинувши сердитий погляд у мій бік, Яна повертається до Полінки та мило їй всміхається: — Один такий великий пиріг… Однак він, на жаль, буде не їстівним.

— Як шкода… Я б дуже хотіла пирога…

— Не засмучуйся, обов’язково виділимо день і приготуємо разом твій улюблений пиріг із персиками.

Племінниця радісно всміхається і, окрилена надією пекти з дорогою Яною свій улюблений пиріг, повертається до розмальовування дощок.

— А де Юра? — запитує Яна, дивлячися на Пилипа.

— Десь чіллить, — стенає плечима ватажок найнебезпечнішого загону.

А я багровію від гніву. Ну, Юрась! Довірили на свою голову! Та ж через нього Яна зі мною більше нікуди не поїде, бо ж чи можна залишити дітей у цьому домі бодай на когось? І як ми тільки жили без неї раніше, а?

Читаю на її обличчі неспокійні думки й поспішаю відволікти увагу.

— А ви, ледарі, чому залишили пост? — допитуюся в охоронців.

— Нас змусили! — сполотнівши, зізнається Кеша.

— Нам довелося, — червоніє Костя.

Збираюся як слід полаяти цих нероб, однак Пилип тут як тут пояснює:

— Вони мені потрібні. Користі з них на посту ніякої. Нехай хоч робочою силою побудуть. Поверну потім, — і не чекаючи, що я вискажу вже самому Пилипку все, що я про нього думаю, цей малий розбійник дивиться на своїх підопічних через плече та наказує: — За мною! Справа не чекає!

Спостерігаючи, як ватага Пилипа йде в бік саду та незабаром зникає за деревами, помічаю, що Яна замислено дивиться дітям услід, а мене, здається, і не помічає зовсім.

Я не я, якщо це не зіграє мені на руку.

— Ілля?!

Миттю скрикує Яна, коли я підходжу до неї впритул ти зазираю в зелені оченята.

— Що, наречена моя?

— Ну, знову ти! — чорні бровенята насуплюються, а я всміхаюся, як не в собі. — Навіщо влаштував цю виставу? Гадаєш, це смішно?

Відтісняючи цю привереду до самих дверей, розташовую долоні по обидві сторони від залитого червоною фарбою обличчя.

— Спочатку мені, звісно, хотілося подратувати Борю. Ти бачила його обличчя?

Дарма, я пішов на такі відвертості — Яна їх не оцінила, а лише гнівно на мене блимнула. Якби не ніяковість від нашої близькості — по моїй щоці вже полетіла б розпечена долоня.

— Проте вір мені, Яно, я не сказав Борі нічого, з того, про що я сам не думаю. Нічого, з того, чого мені самому не хочеться…

— Це не смішно! — пручається Яна. — Ти сьогодні мною вирішуєш свої проблеми, так?! — ошелешує мене питанням, на яке від несподіванки я спочатку й не заходжу, що відповісти. — Спочатку поцілував мене, щоб від Клоповї спекатися! Тепер перед Борею силою міряєшся! Весело тобі?! Гарно поглузував?!

— Весело, — буркаю я, сердитий на самого себе. Якщо подумати, то з боку Яни все виглядає саме так. А я, бовдур, і не подумав про це…

— Будь серйозним хоча б коли-небудь! Ти… неможливий! Невиправний! І просто нахабний гравець! — осипає мене заслуженими епітетами, а я мовчу, доки не чую репліку, яка жалить мене за живе: — Я не сприймаю тебе всерйоз, Ілля!