Глава 32.

— Ілля… що ти таке говориш, що ти… — розгублено шепоче Яна.

Я ж смакую ошелешений вираз витягнутого писку Борі. Не чекав! Такого повороту Кротенко точно не чекав. Припхався сюди зі своїм віником, блазень! На що він сподівався? Що я йому дозволю забрати Яну на побачення?! Ага, не дочекається!

Яна червоніє так стрімко та мило, що я не в змозі стримати посмішку та тримати при собі руки. Тягнуся пальцями до її щічки та вже майже доторкаюся великим до її губи — однак інстинктивно забираю руку назад, коли в плече летить долоня моєї сердитої дівчини.

— Не верзи нісенітниці, Ілля! — шипить на мене блимаючи зеленими оченятами. — Годі влаштовувати цирк! Мені вистачило в торговому!

Ох, здається не відмитися мені ніколи від моєї емоційності… А все ж, як мені подобається, що моя світла хороша Яна може бути такою палкою, впертою та пристрасною. Здається, от-от і вибухне від гніву на мою поведінку. Хоча, що я такого сказав? Ну, подумаєш, Кротенко першим за неї дізнався про наші стосунки…

— Ти не хвилюйся, Яно, — скажеш «палиця» — і Боря біжить, — я про тебе таке нізащо не подумав би… Знаю: Ілля любить видавати бажане за дійсне та мріяти вголос…

Хай там як мерзотник не звучить єлейно та вдавано впевнено — мене не проведеш! Я бачу, як очі Борюнчика бігають від мене до Яни та шукають підтвердження того, що я сказав.

— Яна поки що на стадії заперечення, — ліниво повертаю до Борі голову, — однак сьогодні я зробив їй пропозицію.

— Пропозицію?! — витягнувши шию, мов гусак, Боря витріщився на мене, як на новонародженого.

Поки він переварює почуте, я дивлюся на Яну. Вона, здається, і не дихає після почутого. Пропозиція в її світлій голівці може бути лише одна… І дістанеться ж мені на горіхи за жарти «святими» темами. Та на що не підеш, щоб усунути суперника!

— Яка пропозиція, Ілля? — Боря мовчав-мовчав, а потім його прорвало на регіт божевільного. — Руки та серця чи що?! Ха-ха-ха-ха!

Ой, ну, яке ж він дурне створіння! Смійся-смійся, зателепо! Тебе ж на весілля ніхто не покличе однаково… Максимум: будеш бігати під вікнами та зазирати у святкову залу, де ми з Яною танцюватимемо перший танок.

Терпіння мого на Борю ледве вистачає. А зовні я — що скеля, і бровою не веду, доводжу справу до кінця:

— Руки та серця, звісно, обов’язково буде, — чеканю кожне слово та насолоджуюся справленим ефектом.

Борі щось уже не смішно. Роззявив пащеку — й так і сидить, тільки дівочими довгими віями кліпає на мене. Яна ж… втратила дар мови остаточно, не вірячи, що я плету такі словесні візерунки…

— Однак спочатку… — кажу тільки для того, щоб моя майбутня дружина не злякалася до смерті, — ми з Яночкою місяць-другий позустрічаємося. До мене, знаєш, ще треба звикнути… Характер — із сюрпризами!

Та і в Яни, між нами говорячи, не така вже й солодка вдача як здається на перший погляд! Перчинка теж є.

У суцільний тиші після мого монологу роздається ледь чутний шепіт Яни:

— Що ти городиш?..

Усміхаюся так широко, що мої вилиці от-от тріснуть. Та хіба мене це тривожить?

— З іншого боку… — плескаю Борю знизу по підборіддю затуляючи його рота. — Може, відразу в РАЦС, а, Яно? А там, як говорять, у тебе буде все життя попереду, щоб звикнути до мене.

Входжу в раж і мене вже несе далі й далі. Однак цілком очікувано стається вибух.

— Гуляєв!

Блискавично озирнувшись по сторонам, Яна хапає в руки качалку для тіста чи якусь незрозуміло для чого потрібну палицю — і замахується прямісінько по мені.

— Яно, рано, рано! — регочу я, відскакуючи в сторону. — Бити дозволено тільки чоловіка! Нареченого не можна-а!

— Ілля, ти догрався! Добазікався!

Ми бігаємо навколо столу, за яким сидить Боря. Очі непорозуміння випучилися, як у жаби. Відчуваю, що якби й міг він зараз щось сказати, то було б це тільки: «Ква-ква»… Більше ні на що він не спроможний.

Я ж ухиляюся від розгніваної Яни та не тямлю себе від щастя, розуміючи, що мені б і на думку ніколи не спало, що одного дня за мною бігатиме дівчина з качалкою та впертим наміром побити мене нею, а я буду абсолютно щасливим…

Забрати в Яни цей інструмент мені не складно, однак сама мить! Сам розчавлений Бориско! Це ж бальзам на мою зморену душу!

Дивися, дивися, Кротенко, та не осліпни від нашого світла, не обпалися від нашого вогню. Такі розваги з моєю Яною тобі нізащо не пізнати. Нічого тобі з нею не пізнати.

— Ілля! — збивши дихання в нашій біганині кухнею, Яна й не думає здаватися. — Ти негайно ж скажеш, що все це маячня!

— Ні за що! — регочу я. — Це все правда! Правда! З першого мого слова й до останнього — це правда!

А далі ми з Яною синхронно, як і належить єдиному організму та двом цілим половинкам, втрачаємо розум — і вилітаємо з кухні.

Ох, чи думав я колись, що побачу той день, коли моя Яна буде бігати за мною, а я дражнитиму її та тікатиму від неї настільки швидко, щоб вона не надто сильно відставала.

— Ще трішки, життя моє, і наздоженеш! Ну-бо, я вірю в тебе!