31.2.

Робити нічого. Довелося йти скупляти пів супермаркету, щоб, ні, не дітей порадувати, — Яну заспокоїти…

Валандався я довгими рядами хвилин тридцять, доки знайшов усі необхідні йогурти, сирки та фрукти… Тричі забував і біля каси повертав назад, двічі дзвонив Яні, яка навмисне ігнорувала мене і випробовувала моє не залізне терпіння. І все ж, я цю операцію виконав бездоганно.

Завантажений пакетами я повертаюся до Яни та звітую про все, що я купив.

— Супер, усе запам’ятав, — всміхається мені привереда. — Діти будуть раді…

Розбійницька ватага, може, і буде рада, однак їх щастя не зрівняється з тим, що відчуваю я, дивлячися, як обличчя Яни рум’яніє та скидає напружену сердиту маску. Хух — впорався…

Дорогою до дому Яна вже не дивилася на мене тигрицею, однак явно давала зрозуміти, що так легко моя витівка не забута…

Під’їжджаємо до дому — і я вмить багровію, бачачи біля двору знайомий до огиди автомобіль. Кидаю погляд на Яну — її похмурий вираз обличчя говорить про те, що і вона чудово розуміє, кому належить ця піжонська жовта тачка.

Що ж, здається хтось скучив за моїми кулаками. А я давно в спаррингу не був — як чудово все складається. Питання тільки в тому: хто буде плакати наприкінці?

Виходжу з машини та відчиняю двері Яні, яка повільно виходить і зовсім не поспішає у двір. Крутиться поруч.

— Я допоможу… — несміливо починає, коли я дістаю з багажника пакети з продуктами.

— Подарунок та кульки я потім заберу, а з пакетами й сам впораюся.

Підморгую Яні, насолоджуючися рум’янцем, який так звично знову прикрашає її щічки та йду до двору.

— Дякую, — всміхаюся щасливий, коли вона відчинає мені двері й зупиняється з боку. — Костя! Кеша! — горланю у дворі. — Годі спати, ледарі! — однак не помітивши та не почувши їх, доводиться лише зітхнути: — Чи вони знову в жасмині сидять? Поторочі якісь, а не охорона…

Руки зайняті пакетами і двом бовдурам щастить не дістати камінцями по пиці (якщо вони, звичайно, в кущах). 

Йдемо з Яною доріжкою до дому. Милуюся її світлим обличчям, яке, наче соняшник, тягнеться до Сонця. Усміхається — і я дзеркалю тим самим, ледь не впавши на сходах.

— Ілля!.. — хитає Яна головою та тягнеться до пакетів. — Давай допоможу.

— Двері відчини, будь ласка, — тягну пакети на себе, не дозволяючи цій завзятій привереді забирати мої подвиги.

— Прошу, пане, — закотивши очі, вона відчиняє мені двері, а в очі й не дивиться. Знає ж бо, що її напускну зухвалість я розпізнаю одним своїм фірмовим поглядом.

У холі ще тихіше, ніж на вулиці і Яна випереджає мене лише на секунду, говорячи:

— Знаєш, якось надто тихо… І в подвір’ї так було…

— Розберемося, — обіцяю я.

А сам думаю: передусім із власником автівки під нашим двором… Як розберуся — то мало не буде.

Шлях коридором до кухні ми з Яною долаємо за декілька секунд. Заходимо у володіння Фаїни Іванівни, а там…

— Добрий день.

Сидить олень Боря. Та й не простий, а з квітами! Якісь помаранчеві кулькоподібні рослини, на смак тільки Борі й годяться… А як же паскудно Кротенко шкіриться, який він щасливий, що обхитрив мене і вдерся у двір після стількох заборон! Ух, врізати б йому в писок, та не при Яні ж…

— Я скучав, Яно… — мне комірець блакитної сорочки, яку мало буде розідрати на дрантя!

Скучав він!

Підходжу до барної стійки, за якою всілося патлате непорозуміння, і ставлю пакети з продуктами перед самим його писком.

— Як життя, Борюнчику? — ричу так, що тільки дурний не розпізнає має бажання розтрощити йому щелепу. — Якими негараздами тебе сюди занесло, недоумку? — додаю тихіше, але не певний, що Яна не почула.

— Життя — прекрасно, — дере рота недотепа та відсуває один пакет у бік. — Ось приїхав Яночку на побачення запросити.

Ще й дивиться з таким викликом, ніби ніколи не був зі мною в спарингу. Чи йому жити набридло? У мене ж зараз запобіжники згорять — рознесу так, що писком у стіл — видасться йому дитячим лепетом.

— Ох, не вийде, Боря, не вийде… — корчу засмучений вираз обличчя і, кинувши погляд на стривожену та притихлу Яну, б’ю Борю словами не гірше, ніж кулаками: — Яна тепер тільки зі мною на побачення ходить. Ми почали зустрічатися.