31.1.

— Ауф… Яно!

Розтираю пальцями, які тримають стрічку з кульками, вражену щоку та дивуюся, звідки в цій тендітній дівчинці стільки сили…

— Більше ніколи не смій цілувати мене перед своїми дівками! — лютує Яна.

Мені б замовкнути та винувато опустити очі в підлогу. Може, пронесло б? Однак я не я, якщо не скажу:

— А коли їх поряд немає — можна?

Обличчя Яни приголомшено витягується, а потім червоніє до катастрофічного показинка.

— Ти нестерпний! Невиправний! Неможливий! — лупцює моє плече так завзято, що я лише ошелешено дивлюся за її потугами зсунути мене з місця. Такою сердитою мені Яну ще не доводилося бачити…

— Яно, я не так сказав… Насправді, я…

Та хто мене слухає?! Гучно хмикнувши, Яна змахнула волоссям та стрілою понеслася в бік ескалатору.

Поспішаю за нею, ще після пригоди з Борисом та кіном запам’ятавши, що бігає ця дівчинка, ну, дуже прудко! Марафонка моя, ні, спринтерка!

— Яно, я не можу швидко бігти із цією коробкою в руках! — кусаючи губу, щоб не реготати від свого шаленого стану, я чимдуж біжу за вредною дівчинкою. — Може, візьмеш собі кульки? Вони легенькі ж! — намагаюся всіляко привернути увагу на себе, та їй хоч би що! — Тільки більше з ними не крутися на місці. Хоча я не проти повторити…

Яна так різко повертається назад, що я мало не збиваю її з ніг.

— Сказав не подумавши, пробач…

Тягнуся рукою з кульками до її обличчя, однак отримаю ляскання по ній та чую шипіння:

— Не подумав?!

Вона ступає на сходинку ескалатора, однак і далі дивиться на мене розчаровано.

— Все в тебе так, Ілля! Не подумав! А краще б ти думав, перш ніж робив!

Ступаю за нею, неспроможний приховати усмішку людини, яка загубилася безвісти в її красивих зелених очах.

— Ох, безнадійний! — закочує очі Яна та, схрестивши руки на грудях повертається до мене спиною.

— І тільки твій, — подаюся вперед, майже торкаючись носом м’якого шовкового волосся та втягую аромат малини, кокосу та чогось особистого… тільки Яни. Либонь, той самий її аромат… — Займешся нарешті моїм вихованням? Ай, Яно!

М’яке волосся виявляється доволі сильною зброю, коли Яна різко повертається та б’є мене ними по обличчю.

— Обережно! — зойкає вона, хапаючи мій лікоть, коли я мало не гепаюся на підлогу, пропускаючи останню сходинку ескалатора.

Що я вам можу сказати? Цей Ілля закінчився. Несіть наступного…

— Яно, чекай!

Лише на мить у її очах блимає страх за мене, але тільки-но я впевнено стою на своїх двох та більше не збираюся падати — Яна ступає від мене на крок та несеться на вихід.

— Яно, а як же діти? — нахабно користуюся забороненими прийомами. — Ми ж хотіли купити фруктів!..

Нуль реакціїї…

У дверях Яна прудко розминається з натовпом та зникає з мого поля зору. Я ж… з велетенською коробкою та дурнуватими кульками мало не збиваю людей із ніг. Якась тітонька ще і вдарила мене сумкою по спині, а двоготелесений підліток наступив десятитонною ногою в брудному черевику на мій білосніжний кросівок.

Відлягає мені лише, коли я опиняюся на вулиці та бачу свою вперту дівчинку біля моєї машини.

Пливу до неї, ну, ніяк не в силах корчити провину, бо ж мене розриває всередині від такого щастя і радості, які я, мабуть, ніколи й не відчував… Моє військо падає горілиць перед цією примхливою впертою фортецею. А я повзу по стіні, хай там стільки б стріл Яна не пустила по мені. Тепер тільки один шлях — вгору, до неї…

— Ну, пробач дурня… — мало навколішки не стаю, хоча самого розпирає від шаленства. — Я не мав на увазі, що той поцілунок був через Клопову, Яно… — обійняти б її своїми долонями — і куди б вона поділася від мене? — Наступного разу я…

— Наступного разу не буде! — сказала, як відрізала, ще й ногою тупнула… А щоб показати, що розмова завершена — повернулася до мене спиною, мало знову не б’ючи моє обличчя своїм розкішним волоссям.

Зітхаю, примаючи той факт, що просто не буде, і не без зусиль із тими кульками дістаю з кишені ключі та знімаю з автівки сигналізацію та блокування.

— Дякую, — стримано відповідає Яна, коли я відчиняю їй двері. Зачиняю щойно вона сідає на пасажирське біля менея — я стримуюся щосили, щоб не заволати від радості. Як би вона не кусалася — впевнений: трішки терпіння та завзяття – і все в нас буде супер.

Завантажую багажник кульками та подарунком, після чого сідаю за кермо.

Атмосфера в машині напружена до неможливого.

Частина мене волає та лає саму ж себе за мій язик без кісток і водночас підштовхує мене до нових емоційних вчинків. А друга частина — і я радію, що вона виявляється сильнішою — згадує мудрі слова батька, які він одного разу сказав мені і суть яких я зрозумів тільки сьогодні…

«Нікуди не йди й ніколи не залишай ображену жінку наодинці. Дай їй час поображатися, посваритися, посердитися. Терпи мовчки, ти ж чоловік, ти — скеля! Почнеш гарчати у відповідь — то тільки відтягнеш ваше перемир’я на невизначений термін.»