Глава 31.

Ілля.

Дурнувата коробка з подарунком Полі заважає мені притиснути Яну до себе так близько, як цього бажає кожна клітинка мого тіла. Та все ж, як я можу гніватися на цей набір творчості — це ж справжній спонсор мого блаженства!..

Торкаюся долонями ніжного обличчя та шиї Яни, не поспішаючи поглибити поцілунок та дати їй змогу відчути, настільки більше задоволення він може принести. Стримую себе, бо серед іншого я відчуваю страх, що ось-ось і ці чари зникнуть. Це ж Яна… Моя вредна, але така ніжна, невинна дівчинка…

А все ж, як я дорвався, нарешті дорвався до заповітних губ! Та так нарвався, що сам ледве не розколовся навпіл.

Губи зеленоокої феї виявляються такими ніжними та м’якими, що мій дах тільки дивом не з’їжджає в невідомому напрямку… Лише вольовими зусиллями змушую себе бути обережним та ніжним, таким, яким я навчився бути з нею; таким, яким мені самому хочеться бути з нею.

Між нами — магія та шалена хімія, у яку хочеться поринути з головою, забувши про все навколо, віддатися цій миті на повну… Однак писклявий ошелешений голос із боку від нас змушує Яну широко розплющити очі та, на мій превеликий жах, прийти до тями…

Не розтискаючи руку зі стрічкою, яка мало не поранила її тонку шийку, Яна штовхає в мої груди подарунком Поліни та розмикає наші губи.

Повертаюся невдоволено в бік перешкоди, яка порушила мить нашого першого поцілунку, і бачу, кого б ви думали? Єву Клопову…

— Ілля… — погляд горіхових очей Єви метається від мене до Яни, поки нарешті не зупиняється на мені. — Ви… що ви робите?..

— А на що схоже?

Запитую, а сам не можу не всміхатися, бачачи, як червоніє моя Яна. Зараз би милуватися нею, запускати пальці в русяве волосся та цілувати ніжну шкіру… А доводиться терпіти присутність Клопової! До речі, чому ж доводиться? Повертаюся до неї з наміром відіслати від нас подалі, однак Єва вже почала базікати:

— Я лише хотіла… — такою розгубленою я цю вертихвістку ще не бачив. — Хотіла тобі сказати… — повертаюся до Яни, яка поступово оговтується від шоку та хоче відійти від мене. Ні-ні, цього не буде! Притискаю міцніше. — Хотіла зателефонувати тобі, Ілля, зустрітися… А ти ось сам мені зустрівся…

— Єво, давай швидше, — роздратовано кидаю їй, бо мене вже нетерплячка бере пояснити Яні, яка починає сердито коситися в бік Єви, що я вже остаточно, безповоротно, назавжди втрачений для всіх інших дівчат.

— Я їду, Іллюша…

Тону́ в зелених очах Яни, яка сердито зиркає, то на Єву, то на мене, не віщуючи мені нічого хорошо… Так, треба швидше завершувати з Клоповою…

— Якщо тобі цікаво, куди я їду… — говорить Єва голосом приреченої людини, в якої є останній шанс одуматися та врятуватися.

— Мені не цікаво, — перебиваю її.

Та, хто мене слухає? Єва підійшла говорити, а не мої побажання вислуховувати.

— В експедицію з Глібом… Я, звісно, часто була в Єгипті… Однак ось так на розкопках… це має бути цікаво…

Булькання Єви мене зовсім не цікавить. У дану мить навіть факт того, що розумнику Глібу вдалося вмовити Клопову на таку божевільну затію, мене не вражає! Ви тільки подумайте, де ця розбещена столична фіфа й де тяжка робота під пекельним Сонцем?..

У цю мить мене нічого не вражає, бо ж не можу я думати ні про що інше, як про Яну, наший перерваний поцілунок і бажання якомога швидше його повторити…

— Ілля, ти мене слухаєш?

Невдоволені, дратівливі нотки в голосі білявої стерви діють на мої нерви – і я повертаюся, щоб гаркнути:

— Ну, чого тобі, Єво? Чи ти осліпли чи отупіла — і не втямиш ніяк, що ти тут! зараз! як ніколи — третя зайва!

— Ілля… — ледь не плаче Єва. — Зупини мене… Одне твоє слово — і я залишуся, нікуди не поїду…

Одне слово? На жаль, я недостатньо лаконічний, бо ж у мене знайдеться для Єви аж декілька слів:

— Щасливої дороги, Єво, та захоплюючої вам із Глібом експедиції! Бережи свою світлу голову та вдягай шляпку! Усе, далі вибачай, я дуже зайнятий.

Спускаюся руками до долонь Яни і, переплівши наші пальці, веду свою дівчинку подалі від незвично тихої та стриманої Клопової.

— Ілля! — лише зараз, відійшовши від Єви, до Яни повертається дар мови. — Не лети так! Я не встигаю!
Стишую ходу та тягнуся рукою до коробки, яку Яна досі міцно тримає в руках.

— Пробач… — винувато мурчу я, наближуючися до Яни. — Як побачив цю навіжену… не думав, що вдасться так легко від неї позбутися…

Яна розтуляє рота, а потім різко його затуляє та дивиться на мене тигрицею, у якій я безпомилково розпізнаю кров Фаїни Іванівни.

— А коли ти побачив Єву, Ілля?.. — надміру тихим, але ні краплі не лагідним голосом перепитує Яна.

А я вже все… Задивився на її губи, від’єднав язик від мозку – й підписую собі смертельний вирок…

— Як раз перед тим, як ми поцілу…

Спочатку по мені прилітає коробкою з подарунком, яку Яна щосили штовхає в мої груди, потім я ледь встигаю схопити стрічку з кульками, яку Яна, либонь, бажає зав’язати на моїй шиї, та я вчасно її перехоплюю. А наостанок — моя щока отримує в покарання пекучий ляпас…