30.3.

Матінко, що я взагалі верзу?..

Ілля розпливається в такій широкій усмішці, що я червонію до насиченого бурякового кольору. Ну, усе, це кінцева зупинка… Далі, я не знаю, що…

— Стільки б їх не було — я готовий балувати своїх вредних дівчаток та їх вперту маму.

Я вже навіть погляд не відводжу, дивлюся на Іллю великими очима й розумію: моя душа перед ним, як розгорнута книга. Він усе чудово бачить, читає та знає. Тому й обирає собі такий своєрідний флірт, бо ж впевнений: нічим іншим мене не вразити. Жарти про дітей, сім’ю — важливе та значиме для мене — либонь, єдиний гачок, на який йому вдасться мене спіймати.

— То що, йдемо обирати красивий папір для оформлення? — насолодившись моїм приголомшенням у повну міру, Ілля торкається до мого плеча та запрошує перейти до наступної частини нашої поїздки.

Щоб втекти подалі від своїх власних відчуттів, я вириваюся вперед і озираюся навколо в пошуках потрібного відділу. На радість, мені щастить натрапити на вітрину, яка манить яскравим папером для оформлення, різноманітними коробками, стрічками та кульками.

Іллі залишається лише слідувати за мною та погоджуватися на всі мої забаганки: серед кольорів подарункового паперу я обрала улюблений колір Полінки: синій; стрічечка мені сподобалася біла; і, звісно ж, я не могла обійти стороною неймовірні гелеві кульки всіх кольорів веселки. Наостанок ми ще додали маленьку листівку, яку Ілля наполіг підписати: від Іллі та Яни.

— Ще щось? — всміхається задоволена щедрими покупцями білява продавчиня.

— Яно? — поки я розглядаю, що ще цікаве є в цій казковій лавці, Ілля перепитує в мене запитання жінки. — Ще щось купуємо?

— Ох, здається, це все, — розгублено відповідаю я, оглядаючи велику купу кульок та яскраво оформлений подарунок.

Ілля як спонсор сьогоднішнього дня дістає чарівну карту, яка оплатить майбутню радість милої Полінки.

— Щедрий хлопець — це подарунок Долі, — всміхається продавчиня. — Вам дуже пощастило, дівчино.

Розтуляю рота, щоб заперечити неправдиве судження, однак не встигаю, бо жінка на цьому не зупиняється:

— Цінуй його, люба. От мій чоловік мені навіть гвоздику не подарує!

Затуляю рота, гадаючи, що сказати продавчині перше: що гвоздика — за традицією чоловіча квітка й не варто через неї засмучуватися, чи…

— Він же Вам, мабуть, і раніше нічого не дарував? — встряв Ілля, простягаючи карту. — Навіщо було стільки років терпіти?

— Багато ти тямиш, хлопче! — відмахнулася жінка, провівши операцію та повертаючи Іллі його карту. — Ми з ним стільки років прожили! Що ж, викинути їх на смітник?

— Подякувати, якщо вони Вам так важливі, і жити далі. Щасливо жити. У моєї мами коханий чоловік помер — і вона себе живцем не поховала, живе далі. А ось так при живому й не коханому — який сенс страждати?

Штовхаю Іллю в бік, гадаючи, що він зараз нарветься на неприємності й поспішаю загладити провину:

— Дуже Вам дякую за таке неймовірне оформлення! У Вас золоті руки. Хай Вам щастить у всьому! — не припиняючи всміхатися, беру однією рукою кульки, іншою — тягну Іллю до виходу. — Гарного дня! Щедрих покупців!

— І чоловіка нормального! — бовкає Ілля перед тим, як ми виходимо із магазину.

— Чи тобі більше всіх треба, Ілля? — накидаюся на нього, щойно ми опиняєомя наодинці. — Доросла жінка й без твоїх порад обійдеться! Знайшовся проповідник!

Чекаю, що він почне сперечатися зі мною, як і з тітонькою в магазині, а Ілля лише шкіриться, як забіяка, та підморгує:

— Тобі ж сказали дорослі: цінуй такого хлопця, а ти! Яно-Яно!

Його цокання язиком я не витримую і, закотивши очі, піднімаю руку вгору, щоб кульки не заважали ні мені, ні людям навколо та йду вперед у пошуках ескалатора.

— Яно!

Чую сміх за спиною і різко повертаюся, щоб відповісти цьому дурносміхові щось колюче, однак… натомість зойкаю від несподіванки, коли різнокольорові кульки від різкої зміни маршруту б’ють мене по обличчю з усіх сторін.

— Обрежно, чекай-чекай… — регоче цей нестерпний Ілля, поки мене в цей час взяли в полон десять великих привітань Полінці. — Відпусти, — доторкаючись моїх пальців, які сталевою хваткою тримають стрічку з кульками, Ілля змушує мене їх розтиснути.

— Полетять же, Ілля!..

— Я тримаю, — перебираючи один за одним барвисті кулі, Ілля допомагає мені звільнитися, проте я досі відчуваю стрічку, яка переплилася на моїй шиї. Це ж треба було так різко повертатися, ой, леле! — Потримай подарунок…

Ілля притискає до мене коробку, а я обіймаю її своїми руками так міцно, ніби вона замість кульок зараз здійметься вгору й полетить.

— Ай, — не стримуюся я, коли стрічка, яку Ілля забирає з моєї шиї боляче треться по моїй шкірі. — Дякую… — шепочу, коли мені більше нічого не загрожує. — Ілля?

Нервово ковтаю слину та невільно кусаю губу, коли мій рятівник повертає мені стрічку з кульками й огортає теплими долонями мої щоки.

— Ти дуже красива, Яно…

— Ти… Що ти…