30.2.

— Ось так, Яно, — не бентежачись від моїх не лестивих епітетів, Ілля натиснув вказівним пальцем на кінчик мого носу, — Коли мені виповнилося 12 — мій тато розкрутися: декілька його проєктів вистрелили і він заробив купу грошей…

Пальці Іллі торкаються моєї щоки, а я застигаю та не можу поворухнутися від небаченого мною раніше бездонного суму в його карих очах.

— Іноді я думаю, що, можливо… саме це божевільне завантаження та скажений темп життя і скоротили вік моєму татові. Як знати?..

Знати нічого напевне не можна… Однак Ілля і не чекав відповіді на це риторичне запитання, яке диктував його сум за померлим татом. Я чула від тітки, що Максим Гуляєв помер від онкології… Госпоаря дуже любили і рідні, і робітники. Тему його смерті не піднімали, бо рана від втрати надто болюча і зайвий раз зачіпати її – лише спричинити непотрібні та марні сльози…

А все ж, дивлячись у такі вразливі в цю мить очі Іллі, я не могла змовчати і прошепотіла:

— Мені так жаль, Ілля. Врачати близьких — так страшно та боляче…

Пальці Іллі й далі пестили мою щоку, а я, яка в цю мить не буде собі брехати й чесно зізнається, що дотики цього хлопця мені дуже приємні, — дозволяю йому це, бо відчуваю, що така проста дія чудесним чином заспокоює його і допомагає повернути ось, яку він втратив, поринувши в спогадати про дорогого тата.

— Ти… ти дуже сильний, — мій голос не слухається мене і звучить тихо та хрипко, але бажання сказати, втішити, заспокоїти — таке сильне, що я не зважаю на те, як звучу, і говорю: — Жити далі (зокрема заради твого тата, який точно хотів, щоб ти робив саме це!) — неймовірно важко після втрати… Я впевнена, що він тобою пишається…

Пальці Іллі застигають, а очі робляться такими чорними, що я відчуваю себе одним суцільний хімічним елементом, який потрапив у магнітне поле, звідки вибратися добровільно – на межі неможливого…

Розповідь Іллі, його відкрита душа та моє співчуття — ніби перенесли нас на одну ступеньку вище, дали змогу краще зрозуміти одне одного, стати ближче.

Пальці Іллі знову оживають — і спускаються до моїх губ, невагомо обводячи їх котур.

— Ілля……

Докладаю надлюдське зусилля, щоб відійти в бік та вирвати нас із цього неочікуваного трансу чи затьмарення розуму — хто збагне, що між нами взагалі відбувається?

— Ходімо до каси!

Не дивлячись на Іллю, відчуваю на собі його погляд всю дорогу заплутаним лабіринтом між рядами дитячих дивовижних іграшок та нарешті опиняюся біля каси, на щастя, вільної.

Повертаюся назад, щоб поглянути, де Ілля, — і мало не ламаю собі носа, вдарившися об його грудну клітку.

— Ой! — пищу, торкаючись пальцями перенісся. — У тебе замість грудей залізо чи що?

Ілля сміється та тягне до мого обличчя руку, яку я відразу ж ляскаю та відбігаю від нього на крок.

— Розплачуйся вже та підемо ще замаскуємо подарунок у красиве оформлення.

Він киває та дістає з гаманця свою карту, а я намагаюся не витріщатися на молоду чорняву касирку, яка великими синіми очима пускає кароокому красунчику бісики!

Ілля оплачує подарунок і повертається до мене.

— Яно, все гаразд? — брова незмінного крадія дівочих сердець піднімається вгору, коли він бачить мій насуплений вираз обличчя.

Як же мене сердить, що я не можу бодай іноді приховати свої почуття та вдати, що мені чхати на його прихильниць! Ех, не виходить і все… Бо ж мені ні крапельки, ніскілечки не чхати! Цей нескінченний потік дівчат зводить мене з розуму…

— Яно? — обіймаючи мої плечі, Ілля підшвтохує мене до виходу з магазину. — Що ти там говорила про оформлення подарунку? Ходімо знайдемо місце, де це можна зробити.

Киваю та скидаю його руку зі свого плеча.

— Ще дітям солодощів купити треба.

— Обійдуться, — закочує Ілля очі. — Солодке — шкідливо.

О-о-ох, який же ледар дістався малечі в дядьки! Йому ліньки за гостинцями зайти!

— Шкідливо, говориш? — пирхаю я. — Отже, фрукти купимо чи йогурти, сирки! Сам подумай: ми з тобою невідомо, де ошивалися декілька годин, а дітям нічого не привезли! Так не годиться!

Ілля дивиться на мене таким прямим і в ту ж мить пустотливим поглядом, говорячи цілковиту нісенітицю:

— Наших дітей я тобі не дозволю так балувати.

— Та хіба це балу… — обурення застряє в горлі, коли я вдруге за цей день чую від Іллі жарти про «наших дітей». — Що?.. Не дозволиш? Та хто в тебе запитувати буде? І взагалі…

Стоп, стоп, стоп… Я так рішечу почала сперечатися, що сама не помітила, як фактично погодилася на «наших дітей».

— Хіба що… — голос Іллі стає нижчим, а карі вогники не зводять з мене такого уважного погляду, що я от-от піддамся чарам цього чаклуна! –… якщо в нас буде донька і вона буде дивитися на мене твоїми красивими оченятами…

Мені б не слухати це дурманливе закляття, мені б затулити вуха, мені б обуритися та сказати нахабі, що цього ніколи не буде! А я ж всупереч усім упередженням, страхам та внутрішнім запобіжникам не слухаю — поглинаю кожне слово, яке промовляє Ілля.