30.1.

— Що? Яка ще умова? Як тобі не соромно, Ілля? Це ж твоя племінниця!

Якби не коробка набору для творчості в моїх руках — я вже б штовхнула цього нахабу! Безсоромний, корисливий індик!

— Племінниця, так, — ніскілечки не бентежачись від мого обурення, посміхається Ілля. — Я свої варіанти для подарунку пропонував – тобі вони не сподобался.

— Ти — нестерпний! — пирхаю я, здмухуючи набридливе пасмо з обличчя.

— Яно, я прошу лише про маленьку компенсацію за майбутній неминучий вандалізм, — пальці Іллі торкаються мого обличчя і ніжно прибирають пасмо, від лоскотання якого я дратуюся ще більше, ніж від пустощів цього неможливого хлопця. — Подарунок Полі на кону.

Ох, ця його задоволена посмішка! Знає ж бо, що заради Полі я дам згоду!

Як би сильно не хотілося мені втерти кароокому маніпулятору носа та відмовитися — а своїх коштів на цей набір мені не вистачить. Ще й уява зрадницьки малює Полінку, яка стрибає від радості до самої стелі…

— Яка хоча б умова?.. — приречено запитую безжалісного дядечка дітей.

— Потім розповім, — розпліваючись у такій задоволеній посмішці, ніби в Іллі був хоча б найменший сумнів, що я можу зійти з дистанції, цей неможливий забирає в мене набір та, тримаючи його однією рукою, вказує підборіддям в бік каси: — Подарунок обрали. Гайда додому?

— А-а, Ілля! — смикаю його за руку. — Що означає «потім»?! Зараз говори!

На що я взагалі підписалася?!

— Терпіння, Яно, ну, чому ти така нетерпляча? — грайливий тон Іллі виводить мене із себе, але сказати йому у відповідь я нічого не встигаю, бо він йде далі, а мені доводиться збільшити швидкість, щоб не відставати.

На повороті між відділом ляльок з одного боку та машинок, конструкторів та супергероїв – з іншого Ілля різко зупиняється та, дочекавшись, поки я його наздожену, запитує:

— А ти в дитинстві в які іграшки любила гратися?

Досі сердита на нього я хочу відповісти щось на кшталт: «Так я тобі й розповіла, вредний ти хлопець!», однак прямий і зацікавлений погляд Іллі так зворушує мене, що я відповідаю чесно:

— У мене не було багато іграшок. Однак із тих, що були, понад усе я любила плюшеве каченя Микиту…

— Це як лис тільки каченя? — кусає губу Ілля, який явно збирається засміятися.

— Ніякий не лис! — сама не знаю, чому, але ображаюся. — Просто мені подобалося це ім’я… У нас по-сусідству жив дуже добрий дідусь Микита. Він мені це каченя і подарував…

Ілля киває та привітно всміхається, а я змінюю гнів на милість та розповідаю далі:

— Я все ж більше книги любила. Цього добра в нас завжди було вдосталь.

Всміхаюся, згадуючи збірки казок та оповідань, які досі стоять на полицях у моїй кімнаті. Я ще ніколи не була далеко від дому так довго…

— А ти в що грався маленьким? — не стримуюся я запитати цього велетня, який бентежить мене не на жарт розгляданням моїх губ.

Під його поглядом вони ледь-ледь починають колоти і я невільно доторкаюся до них пальчиками та відводжу погляд у бік полиць із безкінечними варіаціями ляльок «Барбі». Може, ці кралі й розкішні, а проте набір для творчості — гарантовано сподобається Полінці!

— У мене теж не було багато іграшок, — чую ледь хрипкий голос Іллі й переводжу на нього зацікавлений погляд. — До 12 років я був звичайніським вуличним забіякою. Лазив по деревам, встрявав у бійки, ганяв м’яча… Була в мене тільки одна відмінність від інших хлопчиськ: я завжди дуже любив читати.

Оттакої! Я навіть розтулила рота від приголомшення, не знаючи, чим Ілля мене вразив більше: тим, що він любив читати чи тим, що був вуличним забіякою? З яких це пір синки багатіїв вештаються вулицями?

Тому ви, либонь, не здивуєтесь, що я спершу запитала, а потім подумала:

— Як так, Ілля? Ти ж… золотий хлопчик! Розбещена дитина багатіїв! Мажор!