29.1.

— Яно, ти як?

Щойно наша галаслива гіперактивна юрба дітей вилетіла з будинку після погроз їх дядечка, який розкидатися словами точно не буде, — Ілля повернувся до мене та уважно пройшовся своїм теплим карим поглядом по моєму напруженому тілу.

— Я з ними ще поговорю, — не дочекавшись моєї відповіді, хлопець повів мову далі. — Щось вони сьогодні з надто буйної ноги встали.

— Я вже звикла… — зітхаю я, ні краплі не дивуючись витівкам малечі, хоча я і злякалася сьогодні не на жарт. Не стати мокрою плямою, ні! Ілля зреагував миттєво. А от політ Пилипка та подальша сварка Іллею дітей — ох, мені досі не по собі…

— Звикла?

Долоні Іллі доторкаються мого обличчя, а я лише приголомшено розтуляю рота, не в силах збагнути, як це він аж настільки знахабнів!

— А до мене ти коли звикнеш? — запитує так серйозно, майже невинно, а пустотливі вогники так і мерехтять в очах, показуючи всю суть цього гравця.

Йой, що дядько, що племінники — одним миром мазані! Тільки в дітей поки що хоча б невинні витівки, а от в їх дядечка!..

— Ілля… — пищу обурено, торкаючись його зап’ясть та він не реагує, а й далі мене гіпнотизує.

— Я б не хотів вам заважати, — чую глузливий на межі реготу голос Юри. — Однак якщо вам цікаво — у Полі скоро день народження.

Поки Ілля корчить глибокодумний вираз обличчя, я нарешті скидаю його дололі та жваво озиваюся до Юри:

— Звісно, цікаво! — дивлюся на дядечка Полі. — Ілля! Треба не баритися та обрати подарунок!

У моїй голові вже запрацювали активні шестерні та я миттю почала перебирати варіанти.

— Треба, — погоджується Ілля, який хоча й буває суворий зі своїми племінниками, часто жаліється на них, але однаково любить цих не схожих ні на кого його ріднесеньких шибеників.

— Після сніданку тебе влаштує поїздка в торговий центр?

— Влаштує, — лише мить повагавшись та згадуючи чи не забула я про якийсь план чи щось інше, погоджуюся на поїздку з Іллею.

Тільки от, хто залишиться з дітьми?

— Юра посидить із Пилиповою ватагою, — ніби читаючи мої думки, говорить Ілля.

— Взагалі-то!.. — підліток, який ще мить тому шкірився, дивлячися на мене та свого дядька, зараз намагається буксувати та скинути з себе непотрібний йому обов’язок нагляду за меншими братами та сестрою.

— Взагалі-то, Юра, — безапеляційним тоном перебиває його Ілля, — твої тренування стоять на кону.

– Вони мені вже не потрібні!

Пирхнувши так гучно, що я відчула його дихання на своїй щоці, Юра чимдуш понісся на другий поверх, не залишаючи ні мені, ні своєму дядечку жодного сумніву, що хоча він і не вдоволений, але за дітьми нагляне.

Бо більше немає кому! Яків Ігорьович зайнятий в саду зі своїми квітками, деревами та кущами, яких він обходить за день по стонадцять разів. Дядько Панас не переносить дітвору на дух і це цілком взаємно. Толя з Кариною бояться дітей до дрижаків у колінцях і швидше діти за ними будуть наглядати, ніж вони за дітьми. А охоронці Кеша та Костя… ох, вони в нас хлопці дуже ніжні… Часом я сумніваюся: чи зможуть вони захистити нас хоч від якої-небудь небезпеки?..

— Про що задумалася? — чую поряд голос Іллі та відчуваю приємне тремтіння в пальцях, коли його плече доторкається до мого.

— Ні про що. Чекаю на сніданок.

Роблю крок уперед, щоб якомога швидше піти подалі від Іллі та поближче до дітей, за витівками яких я зовсім забула покликати їх снідати.

Однак відпускати мене в планах Іллі не було. Його долоня з легкістю спіймала мою і легенько її стиснула, прокочуючи моїм тілом гарячу хвилю.

— Уже є ідеї подарунка? — запутує мене Ілля, перш ніж я почну протестувати.

— Так, ідеї є, — намагаюся вислизнути, однак Ілля і далі тримає мою руку, не відпускаючи від себе. — Ілля…

Хлопець дивиться своїм звичним пустотливим поглядом, а я не втримуюся та всміхаюся. Він — нестрепний. Однак я все ж звикла до нього… Не в тому сенсі, як він думає і, певна річ, не в той спосіб, як він бажає, але, справді, звикла… Скажіть мені, що завтра Ілля кудись поїде — то мені стане дуже прикро…

Погляд мимоволі спускається до його натренованого атлетичного тіла, спортивний одяг на якому не приховує жодного красиво висіченого м’яза. Ох, і нащо він такий гарний?..

— Коли я ще з тобою побуду? — чую хрипкий голос і миттю піднімаю погляд до карих очей.

Він помітив, ну, точнісінько помітив, що я стояла і витріщалася на нього. Яно-Яно!..

— Зараз малеча набіжить — ти всю увагу їм, — тим же голосом із нотою жадібності промовив Ілля.

Хапаюся за цю емоцію та щиро дивуюся:

— Не забув, що я їх няня, а не твоя, Ілля?

— Хіба таке забудеш, Яно? — цокнувши язиком, відповів Ілля. — Моїм виправленням займатися не хочеш. Усе найкраще дітям…

— Своїм виправленням ти й сам непогано займаєшся, — наважуюся я на подобу комплімента.

— О, справді? — Ілля піднімає брову та вже за мить змушує мене червоніти: — Скажи, що я виправляюся, Яно. Хочу почути це від тебе.