Глава 29.

— Очистити дорогу! — не збавляючи темпу, Пилипко несеться прямісінько на мене.

Заклякнувши від неочікуваності та шаленої швидкості, з якою бешкетник-скейтер наближається до мене, я стою на місці не в змозі поворухнутися та вже уявляю себе мокрою плямою, яка стікає сходами вниз…

Однак неочікувано для мене мою талію огортають сильні руки та, відтисинувши до перил, притискають до міцного тіла.

— Злякалася? — шепоче Ілля, дивлячись в мої схвильовані очі, а я зараз із ним не можу думати ні про що інше, як про близькість та тепло наших тіл.

— Трішки… — так само шепотом відповідаю йому.

Насправді ж сироти, які безцеремонно розселилися моїм тілом, хвилюють мене зараз більше, ніж примарна можливість бути розчавленою на сходах.

Дивлюся в розширені зіниці очей Іллі й лякаюся гніву, який у них виникає.

— Пилип! — гримає він, повернувши обличчя до свого племінника-екстремала, який, спершись ліктем на скейт, уже стоїть внизу та із цікавістю дивиться на нас з Іллею. — Краще б тобі заховатися, бандюго! Спіймаю — надеру не тільки вуха!
– Ілля… — наївно вірю в погрози грізного дядечка Пилипа. — Що ти таке говориш?..

— Яні, ти ж не злякалася? — не зважаючи на галас Іллі, бешкетник невинно мені всміхається та поправляє долонею скуйовджену каштанову шевелюру.

— Ауф, політ — відвал башки! — розвів Юра сленгове неподобство. — Однак Яні за що?!

— Та я ж не хотів налякати! — вмить викидає голочки Пилип, коли його починають притискати до стіни.

Однак ні на почуттях розумного розбійника, ні на обурення Юри та погрозах Іллі я не можу довго зосереджуватися, бо з другого поверху на сходовому майданчику показується й інша частина бандитського кортежу…

Невинно та щасливо всміхаючись, на самокаті до сходів підкочується Полінка. Її чорняве розпущене волосся розвівається від неквапливої їзди, а зручний темно-зелений комбінезон нагадує мені, що саме сьогодні діти збиралися провести ще більш активний, ніж зазвичай день: кататися на всіх своїх дитячих транспортах.

Не відстаючи від Полінки, на червоній дитячій машинці їде Данько… Він бібікає в клаксон та голосно сміється, задоволений ранковою пригодою.

Чую тяжке зітхання Іллі та відчуваю на своїй щоці його гаряче дихання. Йой, зараз він почне свої методи…

— Куди розігналися? — не забираючи руки з моєї талії, Ілля разом зі мною підходить до дітей.

Полінка застигла перед першою сходинкою і, зовсім не бентажачись, потисла свої маленькі плечі:

— Вниз.

— Поля! — автомобіліст Даня не розрахував зупинки сестри й гучно виписався бампером у коліщатко самоката Полі. — Бі-біп! — пищить малюк, перекрикуючи клаксон. — Вниз! Вниз!

— Далі машинам дороги немає! — випускаючи мене з обіймів, Ілля забирає в Полінки самокат, після чого вона відразу ж починає плакати.

— Ми, як Пи-и-или-и-ип, хоті-і-іли спусти-и-итися…

— Моя маленька, — у грудях стикається серденько і я ступаю крок до Полінки, однак рука Іллі перегороджує мені шлях.

— Вниз сходите пішки, Поліно, — не підвищуючи тон, Ілля тим не менш звучить твердо та суворо, не залишаючи племінниці жодної надії, що він поступиться.

— Але ми, ми… — розтираючи обличчя долонями, Полінка не могла збагнути, чому це дядько не дозволяє спустися на самокаті сходами… — Ми так хотіли покататися!

— У дворі покатаєтеся, — дивуючи мене витримкою, Ілля і далі щосили себе стримує. — Хутко зійшли вниз. Юра, тримай, — протягує самокат племіннику, а сам повертається до Дані. — Ну, вилізай зі свого кабріолету та йди до мене.

— Ні! — зрозумівши, що вся забавка пішла не по плану, Даня насупився та схрестив рученяти на грудях. — Я буду вниз!

— Ілля, дозволь мені…

Доторкаюся його плеча та хочу запропонувати самій поговорити з Данею, однак Ілля не чекає, доки малюк піде на поступки. Піднімає його разом із машинкою і спускається вниз.

Ми з Полінкою майже одночасно витягуємо обличчя в захваті та здивуванні і спускаємося слідом.

— Обережно! — вигукую я, коли хлопці вже досягають середини сходів.

Даня задоволено лепече, а старші діти (навіть глузливий Юра та непослух Пилип) дивляться на свого дядька як на міфічного Геракла. Так само і я…

— Що ви влаштували? Пилип!

Німа сцена тривала недовго. Поставивши Даню на підлогу, Ілля розпочав нотацію. Підходжу ближче та торкаюся його плеча, намагаючись переконати бути з дітьми лагіднішим. З такими шибениками ні крики, ні погрози не працюють. Вони самі перекричать та залякають будь-якого дорослого.

— Спокійніше, прошу тебе… — шепочу йому в шию, відчуваючи, як пашіє він, бо ж хай там як сердиться, а сам злякався і за дітей, і за мене…

Я точно це знаю… Ілля дуже експресивний. Він виражає свої емоції рвучко, гаряче, емоційно. Однак із дітьми так не можна… Якими хуліганами вони не були б — треба бути на їх боці, треба говорити та підтримувати те хороше, що в них є. Бо ж як би не хотілося цього вредним дорослим, а хорошого в них набагато більше.