28.2.

Залишившись на кухні сама, я не збиралася байдикувати. Треба йти збирати дітвору та запрошувати снідати.

Йду довгим коридором та й думаю собі: чи кликати на сніданок Іллю?.. Його чотирнадцятирічній прихильниці все ж вдалося змусити мене не лише червоніти, а й думати про цього «хлопця-мрію», ех…

Опинившися біля дверей у великий хол, я вже переконала себе: кликати Іллю немає ніякого сенсу, бо ж він заявиться на сніданок і без мого запрошення. Тільки ж… якщо я сама його запрошу — то це ніби крок із мого боку і прояв симпатії… Покличу його сама — то ж він буде задоволений, як слон, матінко! Ще надумає собі невідомо чого! Ні, ні, обійдеться.

Чи все-таки покликати?..

Рішення мною так і не було прийняте, коли я вийшла в просторий хол та побачила, як за скляними дверима Ілля дере рота в посмішці, а Юра пирхає, закочує очі та червоніє, як черешня…

— А щічки порозовіли, як у панянки! — регоче Ілля, заходячи в будинок.

— Замовкни! — шипить сердитий Юрась, заходячи слідом.

— Що ж тебе мовний апарат підвів хвилинуу тому, а? — безжально знущається з племінника Ілля. — Не міг із дівчиною як личить привітатися?

— Як личить! — кривляється запальний Юрко. — Треба я їй! Лише б із тобою базікати!

Спостерігаю за хлопцями з усмішкою та помічаю, що, судячи з їх одягу, обоє тільки-но з пробіжки. Юра й далі вражає всіх нас своєю впертістю та не пропускає тренування. Ілля навчає його больовим захватам, а точніше: як із них вибиратися на свободу… Навіщо це треба нашому музичному парубку — він нізащо не зізнається.

— Доброго ранку, Яно, — помітивши мене, Ілля припиняє реготати, мов божевільний, й уважно ковзає поглядом по моєму обличчю та рожевій легкій сукні. — Як настрій?

— Хай, Яні, — всміхається Юра, погляд якого нарешті випромінює тепло, а не роздратування.

— Я приготувала оладки…

— По-домашньому! Для когось старалися! — регоче підліток та штовхає Іллю ліктем у бік.

— Замовкни.

Хоча слово, адресоване Юрі, виражає далекі від ніжності почуття, однак спрямований на мене погляд Іллі випромінює стільки тепла та щастя, що я не стримую усмішку.

— Будете готові — приходьте в кухню…

— Вау, рілі в кухні поїмо? — не стримує вереску експресивний підліток.

Кусаю губу, знаючи, як любить Ілля та його племінники їсти в кухні за «барною стійкою», зручно вмостившись на високих стільцях. Тітка Фаїна суворо слідкує, щоб на кухні не було гардмидеру, тому їсти гуртом дозволяє лише в їдальні. А воно ж як заборонено — так і кортить порушити та поїсти за стільницею продовгуватої барної стійки.

— Фаїна Іванівна поїхала з Толіком за продуктами, — пояснюю я хлопцям, які витріщаються на мене із захватом, викликаним моїм супротивом самій володарці кухні.

— Прийдемо-прийдемо, — посміхається Юра, глузливо косячись на свого дядечка, який не говорить ні слова, а тільки дивиться на мене таким поглядом, ніби… замість оладок цього сніданку він би з радістю з’їв мене…

Усміхаючись, поспішаю до сходів кликати дітей. Чую кроки за спиною: хлопці рушили з місця та пішли слідом за мною на другий поверх.

Всередині мене ніби розквітають квітки, махають крильцями метелики та кояться інші незрозумілі мені явища, від яких я червонію та злітаю сходами вверх, ледве торкаючись поверхні.

Однак з другого поверху чую звук коліщат. Чим вище я піднімаюся — тим гучніше він стає.

— Яно, обережно! — верещить за моєю спиною Юра.

А я не встигаю і оком моргнути як з-за повороту на скейті вилітає Пилип та щодуху кричить:

— Очистити дорогу!

Не збавляючи темпу, він несеться прямісінько на мене.