28.1.

Підходжу до Ксенії та беру її долоні у свої, легенько стискаючи.

— Я не буду ні сміятися, ні вішати на тебе ярлики, Ксюш… Якщо ти хочеш поговорити — сміливіше. Не тримай це в собі.

Вагання в очах дівчинки триває лише якусь мить. Вона стискає мої долоні у відповідь і, зітхнувши, ділиться своїми почуттями.

— Розумієш, Яно, я з дитинства бачили цих дівок, які вилися навколо Іллі; які принижувалися тим, що галасували біля двору, вимагаючи охорону пропустити їх на територію дому.

Міцніше стискаю губи та відчуваю, що кінчики пальців неприємно колять від згадки про дівчат Іллі… Слава про цього хлопця ходить по всій землі! І слава ця, на жаль, не те, чим варто пишатися…

— Він завжди був холодним та глузливим із цими фанатками! — і далі відкривала мені душу Ксеня. — А зі мною — такий милий та хороший… Завжди базікав, сміявся, ніколи не дратувався… А я, знаєш, можу бути дуже набридливою… Або, як говорить токсік Юра, — зітхнувши, Ксенія закотила очі, — «мене надто багато»… З Іллею ж я ніколи не відчувала, що мене «багато»! Він такий хороший… А потім… — нижня губа дівчинки затремтіла і вона підняла погляд сірих сумних очей та сказала слова, які викликали сироти на моєму тілі. — Потім я побачила, як Ілля ставиться до тебе… І зрозуміла, що зі мною він завжди поводився, як з… дитиною, як з однією зі своїх племінників!.. Я ж думала, що, якщо Ілля ставиться до мене краще, ніж до своїх дівиць — то це… це щось означає, розумієш? І на ось цій дурні, такій наївній нісенітниці я побудувала своє велика «кохання»! Яно… — забравши свої руки з моїх, Ксеня закрила ними обличчя. — Я точно дурепа…

Оттакої… Цей суботній ранок нічим не віщував такої розмови і вразливої щирої Ксені без звичної їй глузливості, самовпевненості та завзяття. Оголена душа, а в ній тут і зараз усе, мов на долоні. Дивися, стільки дозволяє власниця цього внутрішнього красивого скарбу.

— Тепер я розумію, Яно, — шморгнувши носом, Ксеня продовжила після короткої паузи, — що хороше ставлення, ввічливість та легке чудове спілкування — це не завжди про кохання… Хлопець може бути найкращим, однак просто не «твоїм». І нічого тут не зробиш… — короткий смішок вирвався із Ксюші і, ніби соромлячись його, вона закусила губу. — Треба вчасно зупинитися, зібрати себе докупи та… жити далі. Без цих дитячих нездійсненних мрій про недосяжних хлопців…

— Сонечко… ти така сильна, така розумна, — підбадьорюю дівчинку, вірячи в кожне своє слово. — Я ціную те, що ти поділилася зі мною.

Мені хочеться говорити й говорити, не стримуючи потік свого захоплення та гордості, які я відчуваю до цієї сміливої дівчинки, однак несподіване благання в її погляді зупиняє мене. Вона не звикла показувати свої слабкості. Можливо, їй навіть немає з ким їх обговорити. Проте я, справді, рада, що сьогодні вона обрала для цієї ролі мене.

— Годі про мене, — тягнучися до графина з водою, Ксенія всміхається та готується вкотре за цей ранок приголомшити мене: — Я відчуваю, що почуття Іллі до тебе — спражні, Яно… Пообіцяй мені, що ти не будеш від нього бігати й даси вам шанс.

Останнє речення прозвучало так по-дитячому наївно і водночас вимогливо, що я розгубилася, міркуючи, як пояснити Ксені, що це не її справа…

— Запевняю тебе: ці дівки навколо нього — пустоголові ляльки! Він на жодну з них не дивився так, як на тебе; ні про жодну з них він не говорив із такою ніжністю, як про тебе… Ти — особлива, Яно…

Невільно торкаюся кінчиками пальців до палаючої щоки.

— От як тобі довести? — завзято пирхає дівчинка. — Тільки скажи — і я організую спецоперацію, розслідування — що-завгодно! Хочеш: перевіримо Іллю на детекторі брехні?!

— Хіба що на детекторі, — сміюся я. — Інше не допоможе…

— Ох, яка ти вперта дівчина, Яно! — закотила Ксеня очі. — А багато хто хотів би бути на твоєму місці!

— Гарне місце, нічого сказати, — пирхаю я. — Треба тільки широким віником озброїтися та відганяти мух, бджіл та комах від меду на ім’я «Ілля»!

— Аха-ха-ха! — гучно засміялася Ксеня, а я і собі не стрималася від усмішки.

Схожа, моя «пацієнтка» почувається набагато краще. Можна вставати з-за столу та кликати дітей на сніданок.

— Поснідаєш із нами?

— Ні, ні, що ти… — сполотнівши, Ксенія рвучко піднялася та почала метушливо заправляти біляве волосся за вушко. — Мені вже час йти.

Здивована її реакцією я не зрозуміла, що саме в реченні «поснідаєш із нами» налякало цю сміливицю. Сам факт цього вже дивовижний. Може, їй незручно з Іллею перетинатися після нашої відвертої розмови? Чи, може, Ксеня не хоче перетинатися з деким іншим?..

— Я, може, ще в день зайду… — невпевнено протягла дівчина біля дверей. — Бувай, Яно! І подумай про те, що я тобі сказала!

З розтуленим ротом я мовчки дивлюся, як страусеня на ім’я Ксенія тікає з нашої кухні.

____

А ви читаєте мій блог?) Час від часу я зилишаю там записи про історію) Сьогодні трішки написала про Ксенію і її слова, взяті з цієї глави)

У майбутньому хочу більше розповісти про персонажів)

Якщо у вас є певні побажання: про що ви хотіли б почитати – буду рада отримати їх в коментарях))