27.3.

— Ага, думали сховатися? — регоче блакитноокий блондин Жора, від нескінченного говору якого в мене болить голова. — Спокійний вечір завершився, дівчата! Чули історію про новеньку «Феррарі» Микитенка?

— Стули пельку! — гримає на базіку Марина, так швидко закочуючи очі, що в мене аж голова обертом йде.

— Куди їх ставити? — визирає голова Гриші з-за стопки коробок піци, які так недалекоглядно поручили нести цьому любителю смачно поїсти. Не здивуюся, якщо всередині всі коробки виявляться порожніми.

— Куди-небудь постав уже, — похмуро відповідає чорнявий Дем’ян, не відриваючи погляду від телефону. — А якщо хочеш — в руках тримай чи на колінах.

— Сюди давай! — пирхає Марина, забираючи в Гриші піци та розташовуючи їх на столі півкругом, щоб кожний присутній міг дістатися до ароматного ще гарячого шматочка. Аж у животі забурчало від передчуття.

— Ох, ви й «Гавайську» замовили… — не втримуюся я, ковтаючи слину.

— Невже ще хтось, крім мене, любить піцу з ананасами? — здивовано хмикає світловолосий Гліб та вмощається за столом біля Дем’яна.

— Ей, я ніколи нічого не мав проти екзотики! — не може змовчати Ілля, всідаючись біля мене та протягуючи мені коробку донатів. — Вгадав?

— Ні, — хитаю головою та закусую губу, щоб не розсміятися.

Я так і не зізналася Іллі, які мої улюблені солодощі. А він поставив собі за мету розгадати цю таємницю. Приносить мені щовечора все нові та нові стабільно хибні варіанти: мафіни, вафлі, різноманітні види морозива, тістечок, тортів…

Пилип думає, що я навмисне морочу Іллі голову, щоб кожного вечора в нас до чаю був новий десерт. Однак, насправді ж, мої улюблені солодощі Ілля нізащо не розгадає, бо це сімейний рецепт цукерок, які готує моя мама.

— Колись я відгадаю, — закинувши руку на бильце лави прямісінько за мою спину, самовпевнено заявив цей упертюх та підсунувся до мене ближче, обпалюючи своїм дотиком моє стегно.

— Ілля… — намагаюся відсунутися подалі, однак із лівого боку сидить Маринка й ніби навмисне відтісняє мене до свого вредного друга.

Сама ж зеленоволоса дівчина розмістила свою голову на масивному плечі кремезного Гриші, який встигає і Маринку пестити, і реготати з історій Жори.

Ні, Боря точно щось наплутав. От не можу я повірити, що дівчина, яка зраджує хлопцю, ось так спокійно реагує на знаки уваги Іллі до мене та навіть заохочує його продовжувати.

Я не знавець людських душ, однак не можу позбутися від відчуття, що Маринка — точно не та дівчина, яка буде ділитися хлопцем, чи… коханцем!

Однак міркувала про все це я вже в себе в кімнаті перед сном. А в альтанці з Іллею під боком я могла лише відчувати, як стрімко течія відносить мене в його руки, які настільки знахабніли за час наших посиденьок, що опинилися на моїх плечах.

Намагаючись, змістити фокус зі своїх хвилюючих дум на щось інше, я займалася тим, що спостерігала за друзями Іллі.

Незважаючи на те, що Дем’ян — завжди похмурий і не розлучається зі своїм телефоном ні на мить; Гліб — уже втомив нас усіх сотою по колу розповіддю про свою експедицію в Єгипет; добродушний Гриша — регоче так, що закладає вуха, та їсть за трьох; а говіркий Жора — не замовкає ні на мить, перебиває всіх та встигає встряти в декілька розмов одночасно, — мені зі всіма ними в їх дружній компанії дуже комфортно та легко, ніби кожного я знаю вже декілька років…

— Як же я рада, що в нашій хлопчачій тусовці я більше не єдина дівчина! — гучно заявляє Марина і вже за мить схиляється до мого вуха та шепоче: — Таку дівчину, як ти, я навіть не мріяла бачити поряд з Іллею. Як чудово, що ти є, Яно.