27.2.

А ще цього тижня до нас регулярно навідувалися друзі Іллі. Всі: сусідська дівчинка Ксенія (з якою я все ж змогла потоваришувати), Гліб, Дем’ян, Жора, Гриша та, звсіно ж… Марина, дівчина останнього.

Заходжу я одним вечором на кухню — та чую обурення Іллі:

— Припини морить голодом Григорія, Марино! Фаїна тільки-но спекла цей шедевральний пиріг. Я взагалі-то Яну збирався ним пригостити!

— Ну, там… — з набитим пирогом ротом почав виправдовуватися червоний, мов рак, Гриць, — ще залишився… шматочок.

— Чому відразу «Марина»?! — закипіла яскрава зеленоволоса дівчина кремезного Грицька. — В нас вільна країна! Я рабинею на кухню не наймалася!

— Так і знав, що Гриша голодує… — і далі кепкував Ілля. — Так і бути: заходь до нас будемо ще й тебе годувати. Нам же тут ротів мало.

— Ой, Ілля! — пирхає Марина. — Ти той ще король драми! Он твоя Яна й голодною вона точно не виглядає, — помічає мене Марина й кивком підборіддя вказує на мою постать, нерухомо застиглу біля дверей.

Ох, ця дівчина Гриші — така специфічна особа… Після слів Борі, що в Марини з Іллею є… певний зв’язок, я довго ставилася до неї упереджено. Деякий час мені ввижалася хімія між цими двома… Мені марилося щось більше за шпильками в бік одне одного, жартами на межі флірту та легкості в спілкуванні, яке нереально не помітити… Так, між Іллею та Мариною існує зв’язок. Однак він не є чимось схожим на вульгарні речі, про які натякав Боря… Може, він щось не так зрозумів?.. Навіщо йому брехати про друга?..

І все ж та близькість та тепло, яке я бачу в Іллі до Марини немає нічого спільного з тим, що я відчуваю, коли Ілля просто дивиться на мене… А вже ж коли усміхається, «ненароком» торкається, чарує своїми карими очима з глибоким манливим поглядом — то я і взагалі забуваюся…

Розвіяла мої сумніви остаточно сама Маринка.

В один із вечорів я старанно уникала шумну компанію, до якої мене так прагнув залучити Ілля. Нагаласавшись цілий день із дітьми, мені просто хотілося посидіти в альтанці, почитати книгу та насолодитися теплим літнім вечором.

Навколо буяли троянди рожевих, білих, червоних та жовтих кольорів — і я з насолодою вдихала ароматне повітря, яке переносило мене на сторінки не менш чарівної книги, у якій саме йшла мова про прогулянку дівчини садом. Я раділа такому чарівному збігові і не хотіла відволікатися ні на що інше, крім читання.

Однак усамітнитися мені не вдалося: мене знайшла Маринка.

— Тобі подобається Ілля? — безцеремонне запитання дівчини в чорній шкіряній спідниці, білому топі та масивному оригінальному намисті в дусі етно стилю змусив мене розтулити рота.

Гаразд, розуміти, що Марина пряма дівчина — це одна справа, а от звикнути до цього — зовсім інша…

Відповідати я ні поспішаю, ні збираюся. Хмикнувши, повертаюся до читання та намагаюся віднайти рядок, з якого я безнадійно зіскочила, почувши таке провокаційне запитання. Ха! Та, яке вона має право лізти в мою душу?

— Яно… — Маринка оминає дерев’яний світлий стіл, сідає зліва від мене на лаві та, спершись на спинку, і далі вражає: — Ти можеш мені довіряти. Чесно…

Зітхаю та незадоволено на неї кошуся.

— Я б хотіла почитати, Марино. Наодинці.

— Я знаю Іллю три роки, Яно, — гне свою лінію дівчина Гриші. — Рівно стільки я зустрічаюся з його другом. Повір мені: Ілля — чудовий хлопець! Розбещений, своєрідний, безтурботний — так, але не поганий, Яно, точно не поганий.

Занепокоєний погляд зелених яскравих, як і її характер, очей занепокоєно забігали по моєму обличчю. Дівчина закусила губу і — відчуваю, що вагається, але наважується — ділиться зі мною особистим:

— Я… — голос завжди впевненої, часто зухвалої та різкої Маринки тремтить. — Я два роки була… в аб’юзивних стосунках. Що-що, а відрізнити негідника від хорошого хлопця я можу.

Дивлячись на цю сильну дівчину, яка випромінює впевненість та потужність за кілометр, я б могла засумніватися щодо істинності її слів, однак ці щирі очі, побілівше від спогадів обличчя і тремтіння в голосі — не могли бути фальшивими. Може, я і наївна — а Марині я вірю.

— І якщо я вже згадала негідників, — доторкаючись подушечкою пальця до кутика ока, Марина знову набувала вигляд звичної залізної леді, — будь обережною з Кротенком, Яно. Боря вміє красиво співати, поводитися галантно, зацікавлювати своїх… дівчат. Однак, повір мені, була б моя волю — я б цій собаці й на кілометр не дозволила підходити до наших хлопців. Ніхто з них не ідеальний, ба більше: вони теж заслуговують часом на міцного копняка, проте жоден із них не є таким ницим, аморальним дурисвітом, як Боря.

Нова інформація звалила мене з ніг вагою вражень, однак порефлексувати над ними я не мала можливості: в альтанку заявилася вся компанія хлопців з Іллею на чолі.