27.1.

— Тихо-тихо, Яна, — ледь чутно посміюючись у моє волосся, Ілля огортає мене своїми руками, доки я, охопивши руками його стан, стою заклякла та налякана різкою появою третього зайвого.

— Там хтось є! — верещу я. — Хтось доторкнувся до мого плеча!

— Доброго ранку, дядько Якове, — міцніше притискаючи мене до себе, преспокійно вітається Ілля.

— Доброго ранку, молодь, — чую привітний чоловічий голос.

Мій страх, моє тремтіння, хвилюючий дует наших з Іллею сердець на пару — усе змішалося в мені та знерухомило мене на якусь довгу мить. Та й до того ж… мені так тепло та безпечно в обіймах цього сильного хлопця, що хотілося затриматися в них довше. Ну, хоча б поки мене залишить страх…

— Не бачив Вас учора. Як пройшла відпустка?

Голос Іллі над моєю головою лунає не таким нахабним як зазвичай, а дещо низьким та хрипким. Ще й серце калатає в гурдях, мов навіжене! Невже застудився?.. Ох, ох, цього тільки не вистачало! Треба попросити тітку Фаїну заварити її фірмовий чай з обліпихою.

— Нормально, — доброзичливо відповідає дядько Яків. — А це що в нас за… трепетна лань? — чую глузливі нотки в голосі, та повертатися не поспішаю. — Дівчино, пробачте… я ж не навмисне…

— Яно… — Ілля доторкається губами до моєї маківки, а всередині мене запалюються ліхтарики і я свічуся, сяю, випромінюю всі можливі та неможливі барви. — Познайомся. Це наший володар саду та всієї дворової флори — Яків Ігорьович. Або просто дядько Яків.

Голос Іллі чарівним чином одночасно хвилює та вселяє впевненість. Я наважуюся та повертаю голову за плече, щоб поглянути на цього дядька Якова.

Бачу перед собою високого сивого чоловіка, ровесника тітки Фаїни. Його добрі сірі очі дивляться на мене з привітністю та провиною. А легкий рум’янець на м’яких рисах обличчя вказує на людину просту й добру.

— Вчора я забіг лише на декілька годин, ми не встигли познайомитися. А сьогодні я вже ретельно зайнявся перевіркою кущів, дерев та квітів… — виправдовуючись, говорив чоловік. — Чесне слово, не хотів Вас образити…

Переконавшись, що я маю справу із живою людиною, а не духом саду чи лиходієм, якого пропустили у двір неуважні Кеша та Костя, я з полегкістю всміхаюся.

— Ви мене дуже налякали… Це було так неочікувано. У мене вся спина похолола! А серце… досі тарабанить, мов барабан на рок-концерті…

— Пробачте, надалі буду обережним, — чоловік так щиро мене запевняє та винувато всміхається, що я і не думаю тримати на нього зла. — Не звик я, що в нашому саду так багатолюдно, — тохо сміється та з неприхованим захопленням додає: — Лише Фаїна Іванівна полюбляє гуляти вранці та ввечері нашим садом. Ми з нею говоримо про квіти…

Тітка Фаїна і прогулянки в саду, балачки про квіти?.. Оттакої…

— Пробачте ще раз… — Яків Ігорьович уже повернувся, щоб йти, однак зупинився та лагідно на мене поглянув: — У нас, до речі, черешня достигла… Принести Вам?

— Дуже дякую, але мене діти вже загодували нею… Об’їлася…

Дядько Яків здивовано хмикнув, але усміхнувся та навіть легенько нам вклонився.

— Квітучого вам дня, молодь, — усміхаючись своїм думкам, садівник поглянув на мене та перевів погляд вище на Іллю — і зник у живій огорожі.

— І Вам, дядьку Якове, — сказав Ілля кущу, у якому зникає тіло чоловіка.

— Ох, треба тут обережніше ходити! — сміюся я від перенапруги та повертаюся до Іллі, відразу ж зойкаючи, бо ефект від хвилювання зник і до мене дійшло, як близько ми стоїмо, як гаряче його руки обпікають мій стан… — Дякую, що… захистив, — бурмочу щось нерозбірливе.

Від кого, від чого він мене захистив? А проте я і добряче злякалася ж від неочікуваності!

— Завжди радий тебе захищати, — обіймаючи мене й далі, Ілля цілком задовольняється положенням, у якому ми опинился. Ба більше: йому хотілося протягнути його якомога далі.

— Ілля, відпусти вже… — торкаюся долонями до його грудей, з наміром відштовхнути від себе, однак нічого мені не вдається.

— Момент… — шумно протягує повітря і нахиляється до мене, нахабно користуючись моєї дезорієнтацією. — Обійми на прощання – теж добре…

Затамовую подих, коли відчуваю, як Ілля водить носом по моїй скроні, повільно втягуючи в себе мій аромат.

— Тобі вже час йти… — сильніше натискаю на його міцні груди — і досягаю того, що він все-таки забирає руки з моєї талії.

— Тепер я впевнений: ти теж будеш за мною сумувати.