Глава 27.

Протягом наступного тижня Ілля щосили намагався вразити нас своїми метаморфозами.

Він сумлінно відвідував офіс, проводив час із дітьми, не сварився з тіткою Фаїною та Афанасієм Степановичем. Навіть дівиць біля нього в ці дні не було помічено. Хоча це й не означає, що їх немає десь поза домом…

З його щоденною присутністю на сніданках я змирилася. Варто було мені лише задумати пропустити ранковий прийом їжі — вредний Ілля відправляв за мною безпрограшного переговорника: Даню. Малюк за звичкою шкрябся в мої двері та запрошував на сніданок. Звісно ж, з Данею я йшла…

У їдальні Ілля поводився як зразковий джентльмен: обдаровував мене такою увагою та ласкою, немов я не няня, а принцеса. Не дивно, що в мені не залишилося ні найменшого сумніву, як працюють чари цього хлопця. Додайте до всього цього впевненість у власній привабливості та магнетизм — і буде досить, щоб зрозуміти, як легко втратити від нього розум. Бідолашні дівчата…

— Поцілуєш на прощання?

Ось так закінчилося джентльменство цього ранку.

Я чекала улюблених бешкетників у дворі біля живої огорожі, а їхній дядечко вийшов із будинку та, звісно ж, пішов прямісінько до мене.

— Ілля! — вкладаю в його ім’я все обурення, на яке я здатна, лише б не бігати оченятами по бездоганній білій сорочці, яку цей спокусник підкочує до ліктів, підкреслюючи свої виточені тренуваннями м’язи. Розстібнуті верхні ґудзики так і припрошують розгледіти ключицю та яремну ямку, по якій якщо я проведу поглядом вверх — то побачу як здригається адамове яблуко під моїм поглядом.

— Ти теж дуже вродлива, Яно…

— Я не…

Різко підводжу погляд до очей Іллі, не в силах оминути задоволену усмішку хлопця, який і без моїх слів протрактував цікавість до своєї персони цілком вірно…

— Так, ти не говорила, — фарбуючи мої щоки червоною фарбою, голос Іллі набув хвилюючого хрипкого звучання. — А все ж твої зелені оченята красномовніші за всі несказані слова.

Хочеться щось відповісти, а я мовчу, зачаровано розглядаючи гру Сонця на його завжди дещо безладному, але такому красивому каштановому волоссі.

— Не встигнеш на роботу! — проривається нарешті голос і я схрещую руки на грудях, уникаючи погляд цього небезпечного магніта.

— Я буду дуже, дуже радий… — замість йти на роботу Ілля підходить до мене ще ближче, — якщо ти скажеш, що будеш сумувати за мною до вечора…

— Брехати негарно, Ілля, чи тебе не вчила? — знаходжу в собі сили покепкувати. Не все тільки йому мене бентежити!
Та невже цього парубка можна збити з пантелику?

— Ти ж відмовляєшся мною зайнятися, — посміхається цей жук. — А хто ж ще може мене навчити?

— Не може бути, щоб зовсім нікого не було! — встигаю відповісти, поки мій голос ще належить мені й не бунтує зривами, тремтінням чи взагалі — тишею…

— Яно…

Близько.

Ілля підібрався до мене надто близько.

Наше магнітне поле потужне настільки, що важко встояти на відстані, але, коли він ось тут… поряд… охоплює мене своїм поглядом, доторкається теплим подихом і неймовірним ароматом — я сама не знаю, де знаходяться сили виставити руку вперед і сказати:

— Тобі вже час йти на роботу, Ілля!

Нікуди Ілля не йде… Бере мою руку в свою і запускає вогняні стріли в саме серце — не можу по-іншому описати ці розряди току, які пронизують все моє єство…

— Не хочеш зізнаватися — як хочеш, — всміхається Ілля. — А я буду, Яна. Буду дуже сумувати й чекати вечора.

Одна частина мене хотіла зробити крок назад — і сховатися в кущі живої огорожі, а от інша… інша виявилася сильнішою і змусила мене стояти, дивитися в пустотливі карі очі Іллі та кожною клітинкою свого тіла проживати хвилюючий трепет, коли хлопець взяв мою долоню у свою та ніжно її потиснув. Він, либонь, теж гадав, що я можу позадкувати й через зелену огорожу втекти від нього у великий гуляєвський садок.

— Які твої улюблені солодощі?

Не те, щоб я мала якісь очікування, однак зовсім не чекала почути саме це…

— Ти… з якою ціллю цікавишся?

— Думаю, чим порадувати тебе цим вечором, — вирішує Ілля остаточно обеззброїти мене щирою відповіддю та пустотливою усмішкою.

— Це так… — червонію, поправляючи пасмо волосся за вухо і збираючи себе до купи, –… так неочікува… А-А-А-А!

Верещу, мов не в собі, та кидаюся в обійми Іллі, коли чиясь велика долоня з боку огорожі доторкається мого плеча.
___
Дорогі читачі, надзвичайно вдячна вам за "сердечки" книзі та підписку на мою сторінку! Ціную ❤️❤️❤️