26.2.

Щодо Іллі, то цього хлопця поведінка тітки Фаїни ні краплі не бентежила. На його губах спочивала лінива усмішка, така невимушена й манлива, що я закусила свою губу та відвела свій погляд у бік, щоб не почати всміхатися, як дурепа…

Вміло та швидко справляючись із брудним посудом, Ілля виглядав як професійний посудомийник, а не розбещений син багатіїв… Це ж треба! Не парубок, а скриня із сюрпризами.

— Скажи це, — і далі всміхаючись, Ілля підставляв посуд під струмені води, а сам повернув обличчя до мене.

— Що саме?.. — розгубилася я від раптового звернення та прямого погляду.

— На твоєму обличчя та навіть… — Ілля підняв брову верх, а я затрималася на її красивому вигині, — в твоїх думках стільки презирства до мене. Чим я його заслужив, Яно?

— Хоча б тим, що ти… ти… плейбой! — випалюю перше, що приходить на думку. Бо ж це правда!

З педантичною охайністю склавши вимиті тарілки на мийку, Ілля тягнеться за паперовими рушниками для рук.

— Так… якщо ти знову за вчорашню дівчину в кав’ярні — то я тобі повторюю: уявлення не маю, хто це.

Мовчу, не знаючи, як пояснити такому волелююбному хлопцю, що мене, невинну та нетямущу в таких… справах, бентежить його… навіть не минуле, ні! — ці дівчата, життя Іллі — це все його теперішнє; його спосіб життя, який був та (цілком ймовірно) досі є абсолютно прийнятним!

— Просто Боря надто слабкий та невпевнений у собі, щоб чесно поборотися за тебе, — долоня Іллі опиняється на стільниці біля моєї талії, а сам він схиляє голову набік. — От і вигадує всілякі нісенітниці — тільки б осоромити мене в твоїх очах.

— Ти з цим і сам чудово справляєшся, Ілля… — зітхаю я. — Це ще тітка Фаїна не знає, що ти вдарив Борю! — затуляю обличчя долонями, уявляючи шок та гнів темпераментної родички.

Дивую сама себе усвідомленням, що мене в цій ситуації більше лякає не стан бідолашного Борі та варварський вчинок Іллі, а сама можливість гніву тітки на цього неможливого хлопця…

— А ми їй просто не скажемо… — зовсім поруч чую низький голос — і в ту ж мить теплі руки доторкаються моїх долоней, прибираючи їх з обличчя.

Серце тріпоче в грудях від близькості Іллі, а тіло вкривається сиротами від дотиків його великих пальців, які ніжно лоскочуть мої долоні.

Кров у венах божевільно вирує, немов неспокійна течія, а подих збивається, коли Ілля нахиляється до мене й майже торкається своїм чолом мого.

— Я терпіти не можу повторювати, Яно, але, якщо ти бажаєш — буду кожного дня тобі говорити: я вільний… Ні з ким із дівчат, яких ти бачила, я не пов’язаний. І не був пов’язаний, Яно… Вони мені не потрібні, не цікаві і чхати я на них хотів. Ти розумієш?..

Чи розумію я?..

— Ілля…

Намагаюся вирватися із солодкого трансу, що сковує мої рухи, що перериває моє дихання, і перетворює мене на одну суцільну в’язку патоку.

— Відійди, Ілля…

Дивом дивуюся, як мої руки досі не розплавилися в його теплих великих долонях, які Ілля, здається, і не думає забирити від мене.

— Тобі вже час на роботу! А мені… до дітей… — намагаюся звернути увагу Іллі хоча б на щось важливе, але куди там!

— Буду дуже сумувати до вечора, — гаряче дихання доторкається мого обличчя, а я відчуваю гуркіт серця, яке от-от розірветься від перенапруги. — А ти?.. — шепоче мені у вухо, відпускаючи мої руки і ступає крок назад, поступово повертаючи мені здатність рухатися та дихати. Ніби вперше, ніби після довгої спеки та засухи…

— А я не буду! — вперто схрещую руки на грудях. — Йди вже нарешті! І надалі… думай, перш ніж щось зробити!

Дивлюся в його грайливі карі очі, смішинки в яких не зникають ні на мить, і відчуваю такої потужності впевненість, що вона дивом не збиває мене з ніг: навіть якби я володіла мистецтвом безапеляційної відмови —  однаково не змогла б позбутися цього хлопця.