Глава 26.

Я б так і сиділа з Данею на руках та усмішкою дурепи на вустах. Слухала б базікання Юри та червоніла б під пильним, таким відчутним кожною клітинкою мого обличчя, поглядом Іллі. Зупинити б час та залишитися в цій чарівній миті якомога довше. Так гарно, тепло, хвилююче й затишно в ній.

Однак варто було Карині увійти в їдальню, як чари розвіялися…

— Ви вже завершили сніданок? — самовпевнено посміхаючись, Карина оглядала порожні тарілки перед Іллею та мною.

Ніхто не встиг їй нічого відповісти, коли вона опинилася біля Іллі та зухвало доторкнулася його плеча, виводячи на ньому візерунки своїм нігтем.

— Ти такий напружений…

Стискаю пальці в кулачки, щосили намагаючись не роззявляти рота, як та ще сорока.

— Тобі треба більше відпочивати… і розслаблятися, — мурчить Карина і, нахиляючись до вуха Іллі, дивиться мені прямісінько в очі. — Домогти?

Витріщаюся на зухвалу покоївку і втрачаю дар мови.

Ніколи не тішила себе ілюзіями, що я вмію контролювати свої емоції. Ні краплі я цього не вмію! Усе відразу на обличчя — як розгорнута книга… Справжня знахідка я для маніпуляторів та поганців…

Чую тяжке зітхання Іллі — і невідривно спостерігаю, як скидає він руку Карини зі свого плеча, а потім, дивлячись лише на мене, говорить таким сталевим тоном, що моя шкіри вкривається сиротами:

— Якщо ця зухвалість повториться — не чекай звільнення, Карино, йди сама.

Так кортить подивитися на писок Карини, однак я не можу звести очей з Іллі. Мене прикувало до нього, затягло в його особливе унікальне магнітне поле, вирватися, з якого не має жодної можливості. Чесно кажучи, мені зовсім не хочеться вибиратися… Я хочу бути тут, вбирати в себе кожне слово, погляд та щось більше та потужніше — невидимі імпульси, які випромінює Ілля  кожним словом та навіть думкою.

— А щодо розслабитися та відпочити… — кусаю губу, але витримую погляд Іллі. — Із цим мені може допомогти тільки моя дівчина. Затямила?

Хочу кивнути, але вчасно згадую, що це він звертається до Карини, і з полегкістю зітхаю.

Поряд регоче Юра — і я вириваюся з полону погляду Іллі, щоб поглянути на «розчавлену» облизнем фізіономію Карини.

Забувши про тарілки, бідолашна кулею вилетіла з їдальні, залишаючи нашу компанія на самоті.

— Оскільки Карина тарілки нести відмовилася… — встаючи з-за столу, Ілля вказує підборіддям на мою та Даніну тарілки, — дозволь я допоможу.

Не встигаю я і слова сказати, як Ілля вже забирає наш посуд та ставить зверху на свій.

Даня ви думаєте, чого такий непомітний? А він уже мирно собі дрімає на моєму плечі, обійнявши мене за шию.

— Юра, кидай сюди свою тарілку, а сам забери в Яни Даню і віднеси в дитячу.

Підліток, якому наказовий тон дядька взагалі не до душі, закочує очі та шумно пирхає.

Я всміхаюся йому й говорю:

— Все добре, я віднесу малюка сама.

Однак між Юрою та Іллею відбувається певна телепатична розмова, після чого Юра хитро всміхається та протягує:

— Ну, гаразд… Будеш мені винен, Ілля.

Не розумію, що він має на увазі, однак віддаю йому Даню та ми всі разом залишаємо їдальню.

Це просто дивовижно, які діти сьогодні дружелюбні зі своїм дядьком… Таке відчуття, ніби вони заключили мирний союз, а мені про це вирішили не говорити.

У холі нас із Юрою мало не збиває білявий швидкісний вихор на ім’я Ксенія.

— Іля-я-я-я! — радісно верещить сусідська дівчинка, мало не застрибуючи Іллі на шию. Однак тарілки в його руках заважають дівчинці провернути такий трюк.

Помічаю, як біля мене кам’яніє, а потім спалахує Юра — і я, здається, фізично відчуваю дим з із жерла вулкану.