Глава 25.

Забігаємо з Данею в простору світлу їдальню — та мало не збиваємо з ніг Пилипка та Полінку. Вони в свою чергу дивом не впускають з рук тарілки.

— Обережно, Даня! — сердиться Пилип. — Ти, як маленький!

— Доброго ранку, як настрій? — переводячи дихання після пробіжки коридором, широко всміхаюся насупленому Пилипу та розовощокій Поліні.

За столом із мене не зводить погляд Ілля, однак я щосили намагаюся не дивитися в його бік, а зосереджуюся на дітях.

— Поснідали, — констатує Пилип. — Тебе не дочекалися.

Докір у голосі Пилипа коле мою совість. Цей холодний замкнутий хлопчик нізащо не зізнається, як він чекає на наші спільні сніданки, де він базікає про все на світі, а я слухаю його зі щирою цікавістю так захоплено, ніби переді мною не одинадцятирічний розумний хлопчик, а відомий науковець.

— Пилипе, ми завше о восьмій годині снідали, — починаю виправдовуватися: мені дуже не хочеться, щоб він на мене ображався. — Я була не готова до такої зміни графіку.

Пилип коситься в бік свого дядечка — і говорить мені дещо фантастичне:

— Оскільки дядькові треба вже о восьмій виїжджати в офіс — ми тепер будемо снідати раніше.

Розтуляю рота від приголомшення, що діти вирішили підлаштуватися під Іллю! Оттакої!

— Ми йдемо до ставку! — життєрадісно щебече Полінка. — Приходь після сніданку.

Не встигаю пообіцяти, що ми з Данею приєднаємося до їх забавок біля водойми щойно поснідаємо, коли Пилип вкотре за декілька хвилин коле мене черговою шпилькою:

— Сподіваюся, сьогодні ти не покинеш нас та не втечеш на чергове побачення.

Йой! Це що, ревнощі маленького хлопчика? Моє обличчя демонструє Пилипу набагато більше емоцій, ніж я хотіла би показати — і ця дивовижна дитина червоніє та бурчить Полінці:

— Ходімо вже!

Старші брат та сестра Дані виходять із їдальні, а я стою і далі та міркую, чому діти так не люблять Борю… Однак щаслива без міри фізіономія Іллі спускає мене з неба на землю. Сидить, як король на троні, та глузливо дивиться в мій бік. Ось, хто ніколи не соромиться, не відчуває збентеження! Ех, і мені так вміти хотілося б…

— Яні! Яні! — нетерпляче галасує Даня, який уже всівся на стілець, а тепер ляскає долонею сусідній, запрошуючи й мене швидше сідати.

Під пильним поглядом Іллі примощуюся біля Дані якраз напроти його дядька.

— Смачного, Яна, — всміхається цей нестерпний, якому з моїм приходом у їдальню стало, здається, взагалі не до їжі: виделка байдуже лежить біля тарілки, а сам він вільно сперся на спинку стільця.

— Дякую, — відповідаю я, уникаючи прямого погляду в карі вогники.

Натомість зосереджуюся на Дані, намагаючись допомогти йому з молочною кашею, однак він так активно доводить мені, що:

— Я сам! Сам!

…що мені не залишається нічого, як лише підтримати намір дитини до самостійності та обрати їжу для себе.

Тітка Фаїна готує надзвичайно смачно. Тому, щоб я не обрала: омлет, равіолі, грінки чи сирники — сумнівів немає: все буде надзвичайно смачно. Зупиняю свій вибір на щедро политих варенням сирниках. Проблема лише в тому, що тарілка з ними стоїть біля Іллі.

Дивлюся на нього, потім на сирники, знову на нього… Ілля всміхається і, піднімаючи тарілку вверх, передає її мені.

— Дякую, — тихо відповідаю я, доторкаючись пальцями до його руки.

— Ти затрималася, — на манер Пилипа (чи це племінник у дядька навчився) запитує Ілля так неочікувано, що я ледь ковтаю шматочок їжі.

— Я не снідаю так рано, Ілля, — пояснюю, як дитині. — Якщо ти… вирішив змінити свій розпорядок дня — у честь чого я… та всі ми маємо підлаштовуватися під тебе?

— В честь того… — зовсім не бентежачись від мого роздратування, Ілля спокійно пояснює, — що ми не бачитимемо один одного до вечора. Я хочу провести час разом, Яна.

— З Кариною ти теж хочеш час провести? — знущаючись виделкою зі свого сирника, не втримуюся від шпильки.

— А Карина тут до чого?

— Красиві квіти, Ілля! — сердитим тоном говорю я та піднімаю погляд на цього нахабу.

— Тобі сподобалися? — всміхається так щиро, що мені аж ніяково стає через свій тон. — Я дуже радий…

Радий він! Просто супер…

— Каринка теж дуже рада.

— Справді? — вигинає Ілля брову. — Не чекав від неї, що зможе порадіти за… подругу?

За яку подругу радіє Каринка я не встигаю запитати, бо Даня встає ногами на стілець і всідається мені на коліна.

— Мозна? — дивиться янгольскими оченятами і як тут йому відмовити? Це не ті пустотливі очі його дядечка, які хвилюють мене так, що я забуваю, як дихати… А такому світлому Дані — все можна. Майже все.

Допомагаю йому зручніше вмоститися та відсуваю свою тарілку в бік, щоб поставити перед Данею його.

— Я сам! — відбирає ложку, яку я нахабно в нього поцупила, щоб допомогти погодувати.