24.2.

— Це мені… Ілля подарував.

Розтуляю беззвучно рота, намагаючись збагнути, чи те я почула, чи ні…

— Взагалі-то Ілля… — чую голос, в якому бринить здивування не менше, ніж в цю мить відчуваю я.

— Взагалі-то, Толя…

Поки я застигла з графином води та скляною в руках, водій та покоївка ведуть незрозумілу мені німу розмову, результатом якої залишається задоволена Карина. Насуплене обличчя Толі визирає з-за квітів і я бачу його стиснуті губи та похмуре чоло. На мене він не дивиться.

— Ілля почав часто дарувати мені квіти, — лепече Карина щасливим голоском. — Такий милий!

— Та невже… — ледь чутно промовляю я, наливаючи воду в склянку. — Ми точно одного й того ж Іллю маємо на увазі?..

— Яна, вода! — кричить Толя, коли вода з моєї склянки виходить із берегів та мало не затоплює підлогу кухні.

Йой, Яна! Побачить тітка Фаїна — тобою витре цю підлогу!

Копошуся кухнею в пошуках ганчірки і, знайшовши її в одній із тумб, поспішаю прибрати наслідки своєї криворукості.

— Дарма я хвилювалася, плакала! — фонить Карина самовдоволеним голосом, чути який я зараз нізащо у світі не хотіла б! — Ще і звільнятися думала, дурепа! Усе в нас добре. Дуже добре…

Зціпивши зуби, помічаю на підлозі крихітну пляму й починаю сердито її відмивати.

— Я взагалі думаю, що ми з Іллею на правильній дорозі…

У кожного в цьому домі своя дорога. А куди йду я?..

— Яні! Яні! — дзвінкий голосок улюбленого Даньки викликає щиру широку посмішку на моєму обличчі.

Підводжуся, швидко мию руки та витираю їх рушником, після чого розкриваю для обіймів із наймолодшим вихованцем, у які ця маленька прудка грудочка, не вагаючись, врізається, міцно мене обіймаючи пухкими рученятами.

— Ням-ням післи! Яні, післи!.. — дивиться в саму душу великими блакитними очима, а я доторкаюся до чорнявого чубчика.

— Зараз приберу цю ганчірку і йдемо.

Поки я шукаю місце на бездоганно чистій кухні, куди можна було б примостити вологу ганчірку, — Даня весело лепече, розповідаючи мені свій сон, а я не можу зосередитися на його розповіді та зрозуміти її, бо ж левову долю моєї уваги займає Карина.

Я не хочу її слухати, наказую собі не соухати. Проте однаково чую. Кожне слово та кожну фразу.

— Ілля сказав, що виправиться та буде… серйозним.

Не знайшовши нічого кращого, як помістити ганчірку в те ж місце, звідки я її дістала, – знову йду до мийки, щоб помити руки.

— Обіцяв мені, що забуде про гулянки та дівиць. І, бачиш же, Яно? — хмикає Карина, обличчя якої я не бачу, але уявляю до відрази самовдоволеним. — Взявся за розум. На роботу ходить! Може, ти й не знаєш Іллю довго, але повір мені: це багато, про що говорить! Чоловіки ж взагалі змінюються лише один раз. І тільки для однієї, тієї самої жінки…

Вимивши руки до хірургічної чистоти, я і далі тримаю їх під водою, запитуючи саму себе: «Чому ж тоді Ілля мені не дає спокою? Навколо нього стільки дівиць — на будь-який смак, а він причепився до мене… Їм він морочить голову, щось обіцяє. А мене… мене просить його виправити! Заради чого, для кого?! Для ось цих дівок виправляти?”

— Яні! Яні! — пищить поруч Даня, тримаючись за мою ногу. — Післи взе…

— Йдемо, Даня, — всміхаюся я, вимикаючи воду та витираючи руки.

Повертаюся обличчям до Карини — і пальці невільно стикаються в кулаки.

Ні. Годі.

Я більше не буду вірити ні словам, ні картинкам… Віднині буду довіряти лише самій собі, своїм відчуттям та фактам.

— Яні, післи! Там дядя Іля!

Дзвінко щебечучи, Даня біг до дверей, озираючись на мене, а я, не дивлячись у бік сяючої, як вимита тарілка, Карини, йшла за малюком і всміхалася йому:

— Зараз наздожену тебе, Даня, і міцно-міцно обійму!