24.1.

— Ти… ти навіщо прийшов? — видавила нарешті із себе слова.

На відміну від мене, розгубленої та здивованої, Ілля як завжди «на коні»: безтурботний та усміхнений.

Цей невгамовний парубок виглядає таким бадьорим та свіжим, ніби щойно з душу. На що мені вказує і його каштанова шевелюра, з якої де-не-де дрібненькими крапельками збігає вода, і насичений аромат цитрусових та шоколаду. Матінко… невже можна так смачно пахнути? Я зараз знепритомнію від перевантаження моїх рецепторів…

— Запрошую тебе на сніданок, — карі пустотливі очі не дають мені перевести подих, спостерігаючи мої реакції та, напевне, безпомилково їх читаючи…

— І з яких це пір ми з тобою снідаємо разом? — намагаюся хмикнути, але виходить в мене казна-що, бо ж Ілля виймає руки із кишень чорних спортивних штанів, та, граючи перед моїми нервами своїми вражаючими м’язами, схрещує їх на грудях, обтягнутих білою футболкою.

— Я гадаю, сьогодні чудовий день, щоб почати, — усмішка Іллі, ну, точно доведе мене до якоїсь халепи… Цей хлопець просто… просто неможливий!
– Дякую. Не цікаво, — ступаю крок у кімнату й намагаюся пошвидше зачинити двері.

— Яно, — Ілля, звичайно ж, зупиняє їх долонею та застосовує безпрограшний прийом: — Я та діти будемо дуже раді з тобою поснідати.

Спантеличена від його натиску та всієї цієї ситуації я вражено запитую:

— Що на нашому сніданку робиш ти?

— На вашому сніданку? — перепитує Ілля, сміючись. — Тепер це й мій сніданок, Яно. Хочу бути ближче до… вас.

Знайшов кому свої байки розповідати! У нього все життя було, щоб із дітьми потоваришувати і стати з ними «ближче». Ох, Ілля-Ілля!

— Дуже-дуже чекаємо, Яно, — знижуючи голос да красивого хрипкого тембру, Ілля викликає рум’янець на моїх щоках.

— Гаразд! Прийду, — обіцяю я лиш би він відчепився!

А Ілля виявляється такий наївний хлопець! Щасливо всміхається, прямо квітне на моїх очах ще яскравіше.

— Милі ведмедики, — його грайливі очі спускаються із мого обличчя на шию, з якої ковзають до ключиці та грудей, на яких зображений принт двох пухких ведмежат в ореолі сердечок… — Мені подобається…

Такого червоного кольору, у яке пофарбувалося зараз моє обличчя, ще не було на світі.

— Ну, все… Йди вже! — штовхаю Іллю в плече, доторкаючись міцної мускулястої руки, — і відразу ж відсмикую її, ніби доторкнулася до розпеченого заліза.

— Чекаємо тебе, ведмежа, — кому як, а Іллі все забавки! Насолоджуючись, моїм збентеженням, він повільно відходить від дверного отвору.

Різко зачиняю двері та прихиляюся до них спиною.

Цей хлопець — несповна розуму! Змушує моє серденько вистрибувати з грудей…

Переводжу дихання і сама не знаю, від чого всміхаючись, повертаюся назад під ковдру.

Однак не минає і п’яти хвилини, як на мій телефон надходять повідомлення з невідомого номера.

«Я відчайдушно відбиваю атаки голодного племені, однак якщо ти не поспішиш — боюся, вони з’їдять і мене =(»

«Ти мені потрібна, Яно!!»

— От же ж дурник… — промовляю вслух та сміюся.

Що ж, почитати мені не дадуть — тут уже без сумнівів. Треба вставати та йти до цього голодного племені…

Перевдяглася в легку блакитну сукню, розчесала довге волосся і зв’язала його в косу — та й вийшла з кімнати.

У горлі пересихає від однієї думки про те, як ми з Іллею снідаємо за одним столом, — і я вирішую зайти в кухню випити склянку води.

— Доброго ранку, — сяє за столом Карина у своїй незмінній чорно-білій уніформі покоївки.

— Привіт, Яно, — поруч із нею сидить Толя, однак я його не бачу, бо ж перед ним стоїть розкішний великий букет неймовірно ніжних рожевих троянд.

— Красиві квіти, — усміхаюся я, коли Карина на моїх очах встромяє свого гострого носика в пелюстки та задоволено мурчить.

Невже Толя нарешті перейшов від зітхання та мрій до активних дій?

Та не встигаю я зробити парубку комплімент, як Карина вражає мене словами:

— Це мені… Ілля подарував.

___

От так от, любі мої… Що думаєте про вчинок Карини?)

Дуже вам дякую за підтримку сердечками та підпискою! Ціную ❤️❤️❤️