Глава 24.

— Я питаю, де Боря, Яно?! Чому ти приїхала з Іллею?!

— А де він має бути, по-Вашому? — затуляючи мене своєю широкою спиною, Ілля повернувся до тітки Фаїни і звернувся до неї байдужим тоном. — Вдома, мабуть. Або ж у травмпункті, — останнє речення Ілля сказав зовсім тихо, однак я почула.

В інших умовах я б посварила цього хулігана, бо ж із Борею він вчинив не краще, ніж із черговою фанаткою. Однак зараз… мені не до дівчат цього гультяя та не до бідолашного Борі… Стою та, визираючи з-за спини Іллі, великими очима дивлюся на тітку Фаїну, з носа якої вже майже буквально валиться дим. Матінко! Що це буде?.. А якщо вона… відправить мене додому?! А якщо… татові розповість?! Ой, леле…

— Ти мені поясниш, що тут відбувається?! — лютує тітка, а я лише рота розтуляю, не знаючи, як пояснити, чому я поїхала з Борею, а повернулся з Іллею, якого навпаки потрібно було залишити в тій кав’ярні! Разом зі своєю Оленкою!

— Може Ви пояснете? — тон Іллі набирає такої сталі, що я мимоволі гублюся ще більше. Здається, у цій битві зійшлися противники однієї вагової категорії. Чого зовсім не можна сказати про мене… — Я заборонив Кротенку з’являтися в нашому домі!

Що?.. У честь чого це Ілля забороняє Борі приїжджати до… нас?..

— Ким Ви себе уявили, що дозволяєте собі порушувати мої заборони?

Йой! Таким суворим та незадоволеним мені ще не доводилося чути Іллю. Навіть рада, що він стоїть спиною і я не бачу зараз його обличчя.

Зате мені чудово видно приголомшення на витягнутій фізіономії тітки Фаїни, яка не приховує шоку від тону та слів сина господині.

Я і сама дивуюся, чому моя тітка-кухарка уявила себе настільки впливовою фігурою в цьому домі, що поводиться так вільно, а часто взагалі дозволяє собі наказовий тон у спілкуванні з іншими робітниками та й самим Іллею!

— Може, і ти згадаєш, Ілля, обіцянку, яку мені дав? — голос тітки вдавано спокійний. Однак судячи з того, як сіпається її праве око, я можу вас запевнити: ця тигриця за необхідності з легкістю накинеться на Іллю та щонайменше подряпає його вродливе обличчя. — Чи, може, мені необхідно виконати мою загрозу?

Та що тут відбувається?! Слухаючи тишу Іллі на запитання тітки, розумію, що ставки для нього надто високі, щоб і далі вести  розмову в зухвалому тоні.

— Може, і мені розкажете, про що ви говорите загадками?

Дві пари таких різних карих очей різко повертаються до мене. Ніяковію від їх серйозності, прямоти та… все тієї ж таємничості, якою сповнена мова цих двох людей…

— Йди в дім, Яно! — тітка не церемониться, а відразу ж роздає накази, коли щось йде не по-її.

— Це наша з Фаїною Іванівною маленька таємниця, — тепло всміхається мені Ілля і ніжно доторкається долонею до щоки. — Перевір дітей. Вони, мабуть, з розуму сходять без своєю улюбленої Яні…

Немов під гіпнозом, всміхаюся та киваю. Можете сварити мене, але я… вірю Іллі. Відчуваю глибоко в душі яскраву заграву, яка зігріває мене й дарує ні із чим не схоже відчуття впевненості та віри в те, що Ілля впорається. Розбереться.

А мені, справді, ліпше піти до дітей.

***

Навіть не знаю, як Ілля та тітка владнали між собою всі претензії, однак ні в той вечір, ні на наступний день мені від батькової сестри не дісталося навіть короткої нотації. У її завше гострому вимогливому погляді виникала незбагненна мені провина. Однак причину цього почуття тітка Фаїна розповідати не поспішала.

Вранці після нашої пригоди я прокинулася та за своєю звичкою потяглася за книгою, яка чекала мене на тумбі (дякую Толі, який показав мені, де в Гуляєвих бібліотека).

Мрію поринути в читання на пів годинки, після якого треба буде йти будити дітей на сніданок. Однак не встигла я прочитати й пів абзацу, як чую стукіт у двері.

Я вже було подумала, що це тітка Фаїна. Хоча в неї і немає звички вриватися в мій особистий простір із самого ранку. Чи може, Даня… однак він би до свого шкребіння у двері обов’язково додав би дзвінке: «Яні! Яні!»

Стукіт усе продовжується — і я відкладаю книгу в бік та нехотя підводжуся на ноги. Потираючи очі, позіхаю та пленатюся до дверей, відчиню їх і бачу…

— Доброго ранку, Яно. Як спалося?

Підпираючи плечем одвірок, Ілля безтурботно всміхається та явно радіє моєму здивуванню.