23.3.

— А зі мною?

Настає пауза і я відвертаюся до вікна, щоб перевести дихання та заспокоїти серцебиття. Кусаю губу, розуміючи, що всі ті стани, названі мною Іллі, я відчуваю поряд із ним. А все-таки я не можу бути певною. Може, я просто помиляюся?..

— Запитуй про це у своїх дівчат, — холодно відрізаю йому, ховаючись в панцир та не бажаючи показувати йому свою врзливість.

Чую тихе зітхання, проте піднімати цю тему знову Іллля не бажає і залишає мене без відповіді.

У тиші приїжджаємо додому та зупиняємо біля зачинених воріт. Ілля першим виходить з автівки, а я сиджу та витріщаюся на незрозумілі мені кнопки, не розуміючи, що тут натискати, щоб вибратися з цієї мажорської тачки. Не без зусиль розстібаю пасок безпеки та червонію, коли двері відчиняє сам Ілля.

— Дякую, — лише в першу мить ховаю я очі, не бажаючи бачити в його карих вогниках насмішки. Однак в наступну вже не витримую – піднімаю обличчя та зустрічаюся поглядом з Іллею. Він дивиться так уважно та невідривно, що в мені розпалюється вогнище. — Що?

Цей неможливий хлопець не відповідає, лише всміхається та й далі дивиться на мене так, ніби я йому… ні-ні-ні, не треба навіть думати про це! Він надто вітряний, несерйозний та леговажний! Я не буду нічого собі вигадувати!

Однак чим довше ми ось так стоїмо, мовчки дивлячись одне одному в очі, — тим більше мені хочеться всміхнутися і запитати саму себе: «Чому я взагалі на нього серджуся? Невже він мені щось обіцяв чи ми в стосунках?» Як би не ображала мене його поведінка з дівчатами — я не маю ніякого права вказувати йому на неї, сварити за неї — та і взагалі втручатися в його життя.

Я вже навіть готова мирно розійтися та піти до дітей, однак як це часто буває чарівну мить щось чи хтось завжди зіпсує…

— Коли почнемо моє перевиховання?

Я вже й забула про цю дурницю, а він усе патякає та паткає…

— Ти можеш починати, коли забажаєш, — втомлено говорю. — Я тут до чого?

— Без тебе ніяк, — пустотливо усміхається Ілля, а я кусаю губу, щоб не всміхнутися у відповідь.

— Та невже? Звернися в агенцію, запитай поради в старших чи… напиши оголошення в газету! — пропоную йому один варіант краще іншого та щиро сподіваюся, щоб він відчепився від мене з цієї дурницею.

— Все це чудово, Яно, і комусь, мабуть, допомогло б, але… — Ілля підходить ближче, вдруге за день відтісняючи мене до дверей його чорної машини, — я хочу тебе.

І чому це досі ніхто не вигадав пристрій, який рятував би нас від незручних ситуацій? Зараз би натиснула кнопку — і кудись відлетіла би чи Іллю відіслала б. Далеко-далеко.

А так, що робити? Стою з розтуленим ротом, вкритим сиротами тілом та червоними плямами на обличчі. Стою та й… ні, не думку гадаю – на Іллю дивлюся. А він, знаєте, що робить в цю мить? Сміється! Заливається сміхом! І не зводить з мене своїх карих чаруючих очей ні на мить.

— Я мав на увазі… — каже він між приступами сміху, — що хочу, аби ти мені допомогла, Яно… Хоча й у тому значенні теж…

— Мовчи! — серджуся я, червона, як Сонце на вітер. — Ти ніколи не виправишся, якщо будеш верзти всілякі нісенітниці, Ілля!

— Гаразд, — всміхається. — Допоможеш?

Мені б хто допоміг!

— Ні, — відрізаю я, готуючись спостерігати чергову демонстрацію мухи, яку Ілля рознесе до розмірів слона через свою імпульсивну примху.

Однак цьому статися не судилося, бо по той бік паркану лунають незрозумілі звуки.

— Пс-с-с-с!

— Пс-с-с!

— Ілля, шухер! — пищить, здається, Кеша.

— Фаїна на горизонті! — вторує йому Костя.

Я не встигаю злякатися, а Ілля – відхилитися від мене, коли з двору вилітає шалений вихор.

— Яна? Ілля?! — саме таким голосом люди можуть тріскати кришталеві келихи та залишати тріщини навіть на супер щільному склі сусідських вікон. — А де ж Боря?!

Мати рідна… А Боря залишився в тій злощасній кав’ярні, приклеєний обличчям до столу…

____

Любі мої, як гадаєте, якою буде реакції тітки Фаїни?))