23.2.

–… Ти і я — що скажеш?

Якщо я і втратила дар мови від приголомшення, то це не тривало довше, ніж декілька секунд.

— Скажу, що ти не в собі, Ілля! Відійди від мене!

— Ти боїшся тітки? — Ілля похмурніє і закушує губу, на яку я навіщось починаю витріщатися.

— До чого тут тітка, Ілля? Ти себе взагалі бачив, ні?

Він починає реготати і, відійшовиши на крок, легенько тягне мене за руку та відчиняє двері пасажирського місця.

— В дзеркалі часто бачу та під час селфі, — шкіриться цей балагур, сердитися на якого, ну, просто неможливо! За що він такий харизматичний звалився на меня? — Сідай, Яно, — уже і двері машини відчинив, поки я все дивлюся на це усміхнене обличчя в пошуках хоча б однієї серйозної емоції.

— Справа в тітці, так? — повторює Ілля, а я швидко шмигаю у відчинені двері, не бажаючи продовжувати цю розмову.

Ілля зачиняє двері, сідає в авто й тягнеться до мене, щоб застібнути мені пасок безпеки.

— Дякую, — бурчу я. — Ілля… — штовхаю його в плече, коли цей пустун доторкається пальцями моєї руки.

— Нам ніхто не зможе завадити, якщо ми захочемо бути разом, — усміхаючись, Ілля говорить так впевнено та спокійно, що я дивуюся його швидкій зміні настрою. — Тільки скажи, що ти цього хочеш.

— Ні за що в світі! — схрещую руки на грудях, відчуваючи, як заливаюся буряковою фарбою.

Ілля тихо приємно сміється та всідається зручно на своє місце — і ми нарешті виїждажємо з парковки.

І що на нього сьогодні найшло? Він, звісно, не оминає нагоди заговорити зі мною в домі, чарівно всміхнутися та… позагравати… Однак я йому ці витівки не дозволяю! А сьогодні він мало того, що винен! так ще й несеться на мене, мов танк!

Переводжу на нього погляд та вже розтуляю рота, щоб виговорити йому нові претензії, як Ілля запитує мене — що кулю в лоба пускає:

— Тобі подобається Боря?

А тон який спокійний, ніби в слухняного хлопчика. Пилип би позаздрив витримці свого дядечка. І я заздрю. Бо ж не можу сказати щось на кшталт: «Дуже подобається!» Щоб показати Іллі: не в нього одного фан-клуб є! У мене теж… хтось та є…

— Яно? — він усміхається, відслідковуючи всі-всі мої емоції та, либонь, і думки! Нічого не приховати…

— Швидше подобається, ніж не подобається…

— Це як? — Ілля знову кусає губу — і я знову червонію.

— Ну… Боря здається мені милим та хорошим…

Усмішка зникає з обличчя Іллі. Хлопець похмурніє і міцніше стискає щелепи, однак ніяк не коментує мою відвертість. А я, підбадьорена його цікавістю, користуюся нагодую помилуватися профілем Іллі та поміркувати:

— Проте я думаю, що бути милим і хорошим мало. Хіба не так?

— Мало для чого? — ледь розслабившись, Ілля знову всміхається.

— Для стосунків… — тихо, майже самими губами говорю я.

В очах Іллі виникає тепло, від якого в грудях стискається серденько.

Хай там як я незадоволена цими хороводами, які водить натовп дівчат навколо Іллі, – не можу не зазначати, що він — відкритий, простий, прямий… Боря ж хоча і вихований, добрий, милий, однак мене чомусь не полишає відчуття, що це й не він зовсім. Не він справжній. Таке дивне враження складається, ніби в нього є ще якась інша сутність, про яку мені невідомо. Від цього (цілком можливо помилкового) відчуття мене моторошно лихоманить.

— Отже, бути хорошим та милим мало? — повертаючи на перехресті та не відриваючись від дороги, запитує Ілля швидше в самого себе, однак я не стримуюся:

— Так, дуже мало… — без досвіду в стосунках, а на якійсь інтуїції та внутрішньому відчутті випалюю та відразу ж додаю: — Треба почуватися з ним у безпеці, вільно, природно, легко…

— А з Борею не так? — усе ще не повертаючись до мене обличчям, весь зосереджений на дорозі, Ілля тим не менш вигинає брову.

— Ні, не так…

Помічаю, як стискаються пальці хлопця на кермі, і ще не зустрічаюся з ним поглядом, а вже відчуваю його на собі.

— А зі мною?