23. 1.

— Виправи мене.

Якщо я вам ще не говорила — то уважно слухайте: Ілля абсолютно безнадійна людина… Немає ніякого терпіння для всіх його витівок та вибриків.

— Я тобі мама, вихователька чи вчителька, Ілля? — сердито запитую, не зводячи очей із його такого спокійного та самовдоволеного обличчя.

У мене всередині все палає, калатає, вибухає. Чергова дівчина — як чергове нагадування: ось цей привабливий харизматичний, такий неймовірний хлопець — звичайнісінький ловелас, якому не можна довіряти!

Мої губи досі невдоволено стискаються від згадки, як та дівчина витріщалася на Іллю! Так… по-власницьки, жадібно, вульгарно… Мені огидно думати, стільки таких дівчат чекають його дзвінка та повідомлення, доки він вдає вид, що «я її зовсім не знаю!»

А зараз цей плейбой каже мені: «Виправи мене!» Легковажний безтурботний гультяй!

— То що, візьмешся за мене, Яно? — підходячи ближче, Ілля так всміхається, що можна втратити голову й забути про власне обурення, яке ще мить тому панувало в моїй голові.

— Ти, Ілля, дещо не вписуєшся у вікову категорію людей, яким потрібна няня, — пирхаю я, поступово заспокоюючись.

І чого я взагалі завелася? Яке мені діло до його дівчат та до нього самого?

Ох, моя мама сказала б, що таким хлопцям необхідно одружитися — і вся дурість вилетить із голови. Тільки справа в тому, що хоча бажаючих вийти заміж за Іллю — більше, ніж треба, але він же… він же не придатний для шлюбу!

— Тобі ані няня, ані виправлення не допоможуть, Ілля, — втомлена своєю істерикою, тихо відповідаю. — Просто подорослішай…

— А я впевнений… — грайливим нахабним тоном Ілля точно нічого не досягне від мене, крім пришвидшеного серцебиття, — що мене зможе виправити лише одна вперта вередлива дівчинка.

Долаючи сухість у горлі, яка заважає мені звучати так твердо, як я хочу, відповідаю:

— Нехай цим займаються твої дівчата, Ілля! Мені нецікаво виправлити чи виховувати дорослого хлопця!

Розвертаюся, щоб піти від нього куди очі дивляться, однак пальці Ілля беруть у кільце моє тонке зап’ястя.

— Далеко зібралася? — навіть не дивлячись на нього, уявляю самовдовлену посмішку, яка розтяглася на губах цього нахаби. — Наша машина не там.

Наша…

От що робити з цим неможливим хлопцем? Які дивні почуття він ворушить в мені. То чимось важким стукнути його хочеться, то… щоб він ось так і говорим своїм неймовірним голосом…

— Ходімо, — легко, але так впевнено, що я не можу опиратися, тягне мене за руку й повертає до себе. — Фаїна Іванівна буде хвилюватися.

Ох, знає, на що тиснути!

І що ж? Досягає того, що бажає. Страх через гнів тітки перемагає в мені власний гнів на Іллю. Що ж я не витримаю одну поїздку з ним додому?

Мовчки йду в бік парковки, яку запам’ятала ще після приїзду до цього ТЦ із Борисом… Ох, про нього я подумаю потім. Не можу зосередитися ні на кому та ні на чому іншому, поки поруч зі мною Ілля. Він ніби витісняє саму можливість думати ще про щось, крім нього та його близькості.

— Ілля! — обурююся я, коли його долоня вкотре спробувала доторкнутися до моїх пальців. — Я досі серджуся! Не чіпай мене.

Руку прибирає, однак починає тихо сміятися, змушуючи мене закочувати очі від обурення.

— Такого непослуха, як ти, ще треба пошукати! — не стримуюся я, коли ми підходимо до його спортивної автівки. — Навіть із дітьми простіше взаємодіяти, а ти… – так і стою з розтуленим ротом, коли Ілля підходить ближче, змушуючи мене відступити назад і впертися спиною в металеві двері машини. — Відійди, — шепочу я, коли Ілля, не зводячи з мене погляду, знімає з автівки блокування і спирається руками в її дах, опиняючися біля мене так близько, що я не можу ні поворухнутися, ні дихнути зайвий раз. — Ілля… — здавлено видихаю йому в район шиї, бо ж дивиться в очі цього хлопця в такій небезпечній близькості — те ще випробування для мого недосвідченого серденька.

— Що, Яно? — серце зупиняється на мить, коли ніс Іллі доторкається до моєї скроні, та набирає шалену швидкість, коли його вуста шепочуть у моє вухо:

— Давай один раз вияснимо це й не буде папугами, добре? Чи це був невдалий жарт, чи мене вирішили підставти, але, повір мені, Яно: ту Оленку — чи як там її — я бачу вперше у своєму житті.

— Як і Клопову та інших? — пищу я, на межі втратити свідомість від неймовірних реакцій мого організму на цитрусово-шоколадний аромат Іллі, його хрипкий голос та тепло сильного тіла.

Ілля ледь відхиляється від мене, а я не встигаю зрадіти можливості вдихнути якомога глибше повітря та перевести дихання, коли він дивиться так нестерпно пустотливо та змушує мене миттю почервоніти червоною рутою, коли говорить:

— Мене дуже тішить, що ти мене ревнуєш.

— Я не…

— Бо ж це означає, Яно, якою б впертою дівчинкою ти не була, а я тобі все-таки не байдужий, — задоволеним котярою мурчить у моє обличчя. — Однак хвилюватися немає про що, Яно: я вільний хлопець.

«Від совісті ти вільний!» — сказала б я йому, якби моє обличчя разом із губами та язиком не розплавилося від гарячого дихання — цього манливого та обпалюючого полум’я.