Глава 23.

Яна.

Я ніколи не помічала в собі впертості. Не знаходила бажання зробити щось всупереч… вказівкам, заборонам, правилам.

Однак із цією фанатичною любов’ю тітки Фаїни до Борі я все більше наштовхуюся в самій собі на невідоме мені раніше бажання спротиву.

Якби ви тільки знали, як вона вгавкалася мені за цей тиждень…

— Боря такий чудовий хлопець! — витираючи помитий посуд, тітка не зводила з мене карих очей. — Кожна дівчина про такого мріє! Хороший, вихований, спокійний. У бійки не встряє, дівчатам голови не морочить! Взірцевий хлопець, Яно, не те, що…

Вона майже ніколи в своїх одах Борі не називала ім’я Іллі, однак воно завжди читалося мною між рядків.

А що ж я, запитаєте ви? Хотілося б мені знати, бо я заплуталася і вже сама нічого не розумію. У кіно це мені непотрібне погодилася поїхати тільки б тітка відчепилася зі своїм Борюнчиком! З ранку й до вечора набридала:

— Ну, сходи з ним на побачення, Яно! Боря говорив, що ви вже певний час спілкуєтеся… Ти йому дуже подобаєшся.

У цю мить я була така зла на Борю. Як він міг розповісти тітці, що ми вже були знайомі раніше? І не те, щоб це була таємниця чи що, однак я вважаю він мав запитати в мене перед тим, як афішувати моїй тітці про наше знайомство… 

Думала: буду боятися, що тітка розповість татові про Борю, а вийшло, що вона навпаки побачила в ньому підходящого хлопця!

— Невже він тобі не подобається? — не давала мені спокою ця невгамовна жінка.

Це так дивно, однак я Іллю зовсім не знаю, а от він мені сподобався відразу… якось інтуїтивно, незбагненно. І — що найбільше вражає — так сильно, як ніхто до нього. Тому мені так і боляче зіштовхуватися із цією реальністю, де Ілля — легковажний гультяй та гидкий серцеїд.

— Не знаю, тітонько…

Моя хронічна чесність не дозволяє мені однозначно відповісти на запитання: чи подобається мені Боря, чи ні…

Врешті-решт він врятував мене від Назара… Завжди був зі мною спокійним, привітним, добрим. Мені немає на що жалітися, але… Та вечірка в Козленка ніби щось зламала в моїх почуттях до Борі. І, боюся, це «щось» уже не відновити.

— Що з тобою не так, Яно? — плескала в долоні тітка, дивлячись на мене так приречено, що я невільно зітхала.

Звідки я знаю? Яка вже є…

— Одни похід у кіно — і я відчеплюся, — торгувалася тітка. — Якщо вже й ця зустріч не змінить твого ставлення — то я обіцяю, що не буду більше навіть згадувати про такого неймовірного та неповторного хлопця!

Ставки були надто високі, щоб я не погодилася. Однак і запитати про дітей не могла. Проте в тітки на все була відповідь:

— Я нагляну за ними! — миттю повеселішала вона, підбадьорена моєю поступкою. — Ти йди чепурися, Яно, — похмурніючи, батькова сестра потяглася пальцями до мого волосся і через мить дістала маленьку гілочку та листочок. — Яно, а це ще звідки?

— З дітлахами бавилися, — всміхаюся я, пригадуючи, яку вдалу хованку я знайшла в саду. Мене навіть Пилипко не зміг відшукати! Щоправда ми ледь не загубили Даню… однак змогли знайти! Цього разу він спав у кущах жасмину неподалік від посту охоронців Кеші та Кості.

— Яно… — голос тітки вмить втратив грайливість, з якою вона полюбляла говорити про Борю. — Я, зізнаюся, зовсім не чекала, що діти так легко тебе приймуть… Вони в нас дуже складні, сама ж уже зрозуміла.

Киваю, не знаючи, куди веде мову тітка, однак чудово розуміючи, що в малечі — характери як на підбір не прості! Та все ж… хіба це проблема? Ілля теж складний. Проте йому чомусь ніхто цим не дорікає! А якщо діти якусь шкоду зроблять — то весь дім від Карини до дядька Панаса вже таку колетнечу здійме, що хоч тікай куди очі дивляться.

— Вони звикають до тебе, Яно, — з незрозумілою мені скорботою в голосі мовить тітка. — Прив’язуються, розумієш?

Киваю і далі, знову не розуміючи проблеми. А я не прив’язуюся чи що?

— Їх покинула рідна мати, Яно. А батько – заклопотаний на роботі… — знову вже відомі мені факти. — Тримай за можливості дистанцію, добре? Заради них самих тримай.

Це, либонь, був перший момент, коли мені захотілося сильно розізлитися на тітку Фаїну. Спочатку вона наказала мені тримати відстань з Іллею. Тепер — з дітьми.

— А як же я, тітко? — спричиняю здивування на її обличчі. — Невже ти думаєш, що я не прив’язуюся? Гадаєш, я поїду і зможу їх забути?

Тітка мовчки дивиться на мене, не поспішаючи ні сумніватися в моїх словах, ні погоджуватися з ними.

— Я теж прив’язалася, тітко. І з кожним днем відчуваю, що люблю їх…

Усіх.

–… тільки сильніше.

— Яно! — розширені від здивування зіниці карих очей виражали приголомшення тітки. — Із цим треба щось робити! Так не можна…

Не можна, не можна…

Іноді я заздрю цим дітям. Я ніколи не була такою свавільною дитиною. От би по-новій у свої 11 років! Тупцювати ногами й сердитися на дорослих, щиро вірячи, як і Пилип, що я не стану такою ж, як вони черствою та позбавленою навіть бажання розуміти когось, крім самої себе (та й те з перемінним успіхом).