22.2.

— Ілюша, я так рада тебе бачити.

Дивлюся на невідому мені дівчину, а потилицею відчуваю погляд Яни. Повертаюся до неї обличчям і зіштовхуюся з такої сили докором та відразою у погляді, що аж у горлі першіє від нерозуміння: що тут взагалі відбувається?

— Я так скучила, любий… — руки цієї Оленки опиняються на моїй шиї, а губи доторкаються щоки. — Ти ж обіцяв, що зателефонуєш…

Синхронно з Яною розутляємо рота. Моя дівчинка аж підстрибує на стільці, рвучко встаючи на ноги, а я обурено скидаю із себе руки дівиці.

— Ти ненормальна? — кричу я, сердитий такою підставою. Ще й перед моєю Яною! Це ж треба так вляпатися!

Дивлюся в її очі — а вони зробилися більшими, ніж два велетенських блюдця.

Це катастрофа…

Дівчина гладить мою спину, доки я не підводжуся на ноги та не починаю ричати:

— Ти хто така взагалі?!

Ця Оленка з вдаваною невинністю кліпає віями, переводячи розгублений погляд із мене на Бориса. Та тільки-но вона розтуляє свого рота — як цей йолоп єлейно протягує:

— Ілля-Ілля, хіба можна бути таким негідником? — ще й язиком цокає, піднімаючи рівень мого роздратування вище хмар. — Погрався дівчиною, а тепер вдаєш, що не знаєш?

Стискаю щелепи, щоб стримати свого звіра перед Яною, яка дивиться так… ніби я найгірша людина в цілому світі. Було б це хоча б заслужено, а так — її погляд ріже найгострішим лезом, вражаючи мене болем, який я відчуваю від цього несправедливого відчуження та розчарування.

— Ти сідай, Оленко, — вказує Боряша на вільний стілець, за яким сиділа Яна. — Ми з Яною вже йдемо. Усе розуміємо й заважати голуб’ятам не будемо.

Мовчання Яни голосніше за крик, потужніше за удар у груди, красномовніше за довгу нотацію та емоційну істерику. Я пробив дно в її очах ще більше, став огиднішим, ніж раніше…

— Твоя робота?! — важкою долонею всаджаю Кротенка на місце, коли він намагається встати. — Ти їй заплатив чи підмовив?!

— Ілля, що ти таке говориш? — пищить дівчина так натурально, що ліпше б вона в театрі працювала, а не переходила мені дорогу. — Ти ж сам хотів побачитися, але тобі все щось заважало… Давай відпустимо цю пару і проведемо час разом, а потім…

Після словосполучення «цю пару» мене немов камнем по голові вдарило: мізки явно зійшли зі свого місця і я втратив контроль.

Ігноруючи верещання незнайомої мені Оленки, стогін Борі та навіть крик Яни, зі всієї своєї люті припечатую Кротенка обличчям у стіл, щиро бажаючи залишити відбиток на відполірованій поверхні.

Пориваюся до Яни, сам не розуміючи, чого мені хочеться дужче: почати їй доводити, що я не знаю цю дівчину і все це лише брудна гра Бориса чи просто… обійняти її і заспокоювати, доки це приголомшення не вляжеться в ній та вона не прийде до тями після моєї демонстрації сили та дурості…

— Ти… — переляканий вираз Яни вражає, як пекучий ляпас.

Вона відсахнулася від мене, як від прокаженого, і, кинувши, якусь купюру на стіл, миттю понеслася на вихід із кав’ярні.

Кидаюся за нею, але переді мною виростає кремезний охоронець, який займає собою пів приміщення. Не говорячи ні слова, чоловік сердито сопе та розмахує руками, бажаючи, вочевидь, схопити мене та витягти з кав'ярні за шкірки.

— Я сам виходжу! — горланю йому і, обкрутивши довготелесого дядька навколо пальця, вибігаю за Яною.

Несуся довгим коридором на вихід, як гепард, однак наздоганяю Яну лише на вулиці.

Тяжко дихаючи, моя рожевощока сердита дівчинка стоїть на доріжці біля невиского дерева й дивиться на мене так палко, що мені важко зосередитися на своїх словах, однак я підходжу до неї та починаю:

— Яна, це все шоу! Не вір Борису й цій дівиці! Я бачу її вперше в житті!

— Скільки їх у тебе?! — сама кидається на мене розлюченою кішкою, бажаючи, либонь подряпати мені обличчя.

А я і не проти. Дряпай, Яно! Кричи, сердися, лютуй! Тільки не тікай.

— Вони табунами ходять за тобою! Чи є кінець твоїм дівицям, Ілля?!

Мовчу, даючи їй нагоду виговоритися. Може, уперше в житті викричатися, випустити накопичений гнів. Я — сильний, я — скеля. Здужаю вислухати все. Моя дурна репутація — тільки моя провина.

— Ти просто негідник, Ілля! Нахабний плейбой! Морочиш дівчатмм голови, а вони в тебе закохуються! І це тільки твоя провина, що потім вони казяться та бігають за тобою!

— Я не знаю цю дівчину, Яно, — спокійно відповідаю, наважуючись втрутитися в самий епіцентр істерики цього русявого зеленоокого вихору. — Бачу її вперше в житті, — знову повторюю.

— Може, забув? — сердиться Яна й далі. — В це я повірю більше!

Тяжко зітхаючи, Яна заплющує очі та відходить від мене на крок.

Дивлюся на неї, мов заворожений. Сьогодні я вперше побачив свою завжди спокійну, зібрану, усміхнену Яну ось такою… фурією. І що я вам хочу сказати… здається, я вже остаточно втрачений для всіх інших дівчат. Бо ж вона подобається мені навіть тоді, коли розпікає та сварить мене так шалено, ніби я пришвидшив кінець світу.