22.1.

— А ти їдь додому, Ілля.

Їдь додому?..

Дивлюся на Яну, всміхаючись. Крихітко, я вже нікуди не поїду. Без тебе.

— Я б у кав’ярню теж сходив. Після роботи зголоднів.

Яна закочує очі, розчарована, що не позбулася від мене так швидко, як їй цього бажалося, а Борька і взагалі дивився так, ніби мріє проштрикнути мене мечем, який він і у двох руках не втримав би. Слабак.

— Чому стоїмо? — запитую, не зводячи з Яни погляду. — Веди у свою кав’рню, Боря. А ні — то ми з Яною вже додому поїдемо.

— Я з тобою нікуди не поїду! Розкомандувався, — пирхає Яна і, залишивши нас за спиною, сама йде куди очі дивляться.

Кинувши на Бориса вбивчий погляд, поспішаю за Яною.

— Тут є непоганий заклад, — порівнююся з нею та зазираю в насуплене обличчя. — Там готують смачні тістечки та кекси.

Наші пальці ледь доторкають одне до одного — і моїм тілом пробігає високовольтний струм. Як же хочеться тримати Яну за руку, притискати до себе, цілувати…

— Ілля! — булькнув поряд Боря, але я, всміхаючись Яні, дарую Кротенку секретний удар, після якого він замовкає на п’ять хвилин і не псує мені настрій своєю лисячою мармизою.

— Як твій день пройшов, Яна? — запитую я хоч що-небудь лише б не витріщатися, як ненормальний! Мене, звісно, усе влаштовує, однак Яну це явно непокоїть.

— Добре.

— Як діти?

— Чудово, — при згадці про дітей погляд Яни теплішає. Вона ледь розтуляє свої пелюстки-вуста, бажаючи поділитися чимось для неї важливим, однак, відразу ж соромиться під моїм прямим палким поглядом і різко відвертається.

— Ти сьогодні… ще більше дивний, ніж зазвичай, — тихо говорить Яна, а я зітхаю…

От так характеристика! Я і дивний! Та я на небі, коли вона поряд! Співати та верещати від радості хочеться! Я навіть на роботу почав ходити лише би вона бачила в мені когось більшого, ніж гультяя, ледаря та безпутнього хлопця. І що я маю? Дивний…

— Давайте сюди зайдемо, — Борис якимось чином опиняється перед нами і вказує в бік скляних прозорих дверей якоїсь забігайлівки. — Мені тут подобається.

Відчиняє двері для Яни і вона заходить всередину. Рипаюся і собі, однак Борюся зачиняє двері перед самим моїм носом. От же ж опудало патлате!

Рвучко відчиняю двері, ігноруючи сердитий погляд охоронця, і йду за Яною та Борисом.

Приміщення в салатово-жовтих тонах спричиняє приступ нудоти, однак вона не сильніша за гнів від витівок Кротенка.

Дістаюся до двомісного столу, за яким уже сидить Яна, а Боря лише вмощує свою худорляву дупу.

— Ти щось наплутав, друже, — посміхаючись, тягну йолопа за комір кофти і витягую на прохід. Сам же всідаюся біля Яни.

— Дитячий садок, — ледь чутно промовляє Яна, кидаючи на мене та Борю такий погляд, якого я ніколи не помічав у неї під час спілкуванні з дітьми.

Моя дівчинка, мабуть не знає, однак вам же, гадаю, відомо, що закохані хлопці поводяться гірше, ніж діти?

Доки Яна вивчає меню, мені в очах ріже від задоволеного писку Бориса, який узяв собі ще один стілець, всівся біля Яни з іншого боку, а зараз займається тим, що злорадно посміхається своєму телефону.

Бовдур.

До нас підходить офіціант і Борис починає виставу.

— Замовляй усе, що забажаєш, Яно. Я заплачу.

Хіба що заплечеш, телепню. Теж мені виходець з Ельдорадо знайшовся!

Пропозиція Боряші не робить мою Яну щасливішою. Судома проходить її обличчям і вона твердо відповідає:

— Я буду лише лате, дякую.

— Американо, — роблю свій вибір я.

Боря ж замовив бургер та еспресо.

— Як там Оленка, Ілля? — дочекавшись, поки офіціант запише наше коротке замовлення та відійде, Борюнчик запитав мене про якусь дурню.

— Це твоя нова подружка чи що? — байдуже дивлюся на телепня, який невимовно дратує мене своїм хитрим писком.

— Моя? — бридко сміється бевзь. — Ні-і, і не мрій! Знаю, як ти полюбляєш підбирати за друзями, а то й відбирати в друзів, але…

— Що ти сказав?! — хапаю недоумка за шкірки, відчуваючи, як рветься тканина кофти під моїми руками. — За брехню відповіси! Це в кого я кого відібрав, а?!

— Хлопці, заспокойтеся або вийдіть! Охоронець не зводить із вас очей, — чую схвильований голос Яни — і гнів відступає на другий план. Я не хочу падати в її очах ще більше.

Відштовхую від себе гидкого слимака, якого ще зовсім нещодавно не дивлячись ні на що вважав своїм другом.

— Я про цю Оленку запитав, — вказуючи підборіддям мені за спину, гне свою божевільну лінію Кротенку. — Здається, вона соромиться підійти.

Широко посміхаючись, Боря махає комусь та кличе:

— Оленко! Що ти там сидиш, як не рідна?

Навіщось повертаюся назад — і бачу дівчину, яка, перекидаючи довге каштанове волосся через плече та не зводячи з мене погляду сірих очей, йде до нас. Витріщається на мене так палко, ніби я пообіцяв внести її в список спадкоємців мого майбутнього спадку.