Глава 22.

— Вона поїхала в кінотеатр… з Борею.

Першу уповільнену мить мені здавалося, що це невдалий жарт Карини. Однак біліше, ніж сніг, обличчя Толі виглядає переконливішим за тисячу слів покоївки.

— Як так?! — вибухаю я, коли шок вступає місце гніву. — Як Бориса взагалі на територію впустили?!

Букет ніжних троянд, які я мріяв подарувати Яні, недбало падає на стіл, на який я спираюся долонями, немов за свою опору. Серце калатає від втрати контролю, а в руках відчувається така сила, що, здаєтсья, я здужаю перевернути та перетрощити все в цій кухні. Однак ліпше мені приберегти сили для повчання одного недоумка.

— Фаїна Іванівна дозволила Яні поїхати з ним, — пояснив Толя, уникаючи перетинатися зі мною поглядами.

– На побачення, – кусаючи губу, хіхікнули Карина.

— А діти?.. — питаю приречено, бо ж які ще аргументи мені наводити? — З ким залишилися діти?

— Мені головне, що не я за ними наглядаю! — перелякано дивлячись на мене, відповідає Карина. — Я ще від минулого разу не відійшла. Так злякалася, Ілля…

Мені важко взяти себе в руки. У скронях пульсує, а перед очима ніби чорне марево стоїть.

— Куди вони поїхали? — питаю кудись у пустоту, не дивлячись ні на водія, ні на покоївку.

— В «Плазу», — чую голос Толі. — Дві години тому.

Дві години?! Моя Яна дві години з цим покидьком?!

Не гаючи більше ні хвилини, залишаю Толю з Кариною і далі чаювати на кухні, а сам вилітаю та несуся, як комета, на вулицю.

Серджуся на Кешу та Костю, які вперше в житті зробили так, як я іх просив: не барилися ні хвилини й загнали мою машину в гараж.

Мені дорога кожна хвилини, тому я навіть ладен нарватися на штраф, але негайно ж прибути в кінотеатр.

Дорогою вигадую тисячі способів розправи над Борисом. Однак чим ближче я наближаюся до розважального центру — тим більше мене опановує бажання не відлупцювати Кротенка, а побачитися з Яною та переконатися, що з нею все гаразд.

На поверх кінотеатру ескалатором вилетів швидше, ніж туди дістався ліфт. Понісся в бік входу та був готовий за необхідності розштовхати всю охорону, однак у дверях зіштовхнувся з Борисом та Яною.

Першу мить я просто з полегкістю видихнув, що знайшов її. Надзвичайно чарівну. У смарагдовій сукні вище колін, яка неймовірно пасує їй, підкреслюючи кожен вигин гарної фігури. Я мало не загубився в її зелених очах, які дивилися на мене зі щирим здивуванням. Руки самі тягнулися до неї доторкнутися, обійняти, переконатися, що вона тепер у моїх руках — а отже, у безпеці.

— Ілля? — у моєї дівчинки всі емоції відразу «на обличчі», тому, на відміну від змія Боряші, вона виражає щире здивування. — А що ти тут робиш?

Що я тут роблю? Та от заявився, щоб сказати: сьогоднішня компанія моєї майбутньої дівчини мені зовсім не подобається! Однак Яні сказати так я не можу. Ми й так  перебуваємо з нею на тонкому льоду невизначеності…

Тому стоїмо й мовчки витріщаємося один на одне. Я, звісно ж, милуюся, бо скучив шалено. І за рожевими щічками, і за лагідним, хоча й суворим виразом зелених ясних очей. А Яна… ех, мені б хотілося, щоб і вона отримала хоч ту частину задоволення, яке проживаю зараз я, однак… не надто схоже, щоб ця непохитна няня була щаслива мене бачити…

Радує в цій ситуації тільки те, що й до моєї появи Яна не виглядала радісною. Отже, Борис розрадити її не зумів. Куди йому тягатися зі мною? Зі своєю дівчинкою я сам впораюся.

— Кхм, привіт, Ілля, — поки ми з Яною ведемо німу розмову, на другому плані щось крякнув Борюнчик.

— Ти вже додому, Яна, — я, справді, хотів запропонувати, а вийшло… як вийшло. Тому простягую до неї руку і поспішаю виправитися: — Я підвезу.

Яна дивиться на мою руку, потім у мої очі, знову на руку, в очі, на руку і…

— Я обіцяв Фаїні Іванівній, — єхидний бридкий голос Борі втручається в нашу з Яною магію миті, — що відвезу Яну додому. До того ж, ми планували ще зайти в кав’ярню.

— Яна? — цікавлюся в неї, не помічаючи в її обличчі бажання йти куди-небудь із Борею. Цілком можливо, що й зі мною теж, але… те, що Яна з ним не хоче йти — тішить моє закохане серце.

— Так, ми ще з Борею підемо в кав’ярню, — як вирок судді, голос Яни звучить безнадійно та жорстоко. — А ти їдь додому, Ілля.

___

Як гадаєте, поїде Ілля додому?)

Любі мої, дякую вам за сердечки та підписку ❤️ Хто ще не встиг — підписатися на мене можна на моїй сторінці ❤️❤️❤️