21.4.

Бажаючи чимшвидше завершити дурнуватий звіт, я виконав частину роботи до обідньої перерви. А коли вона настала — поспішив якомога швидше залишити офіс, поки щупальці Ніни з новим неперевершеним напоєм не дістануться до мого столу. Проте… після дегустування делікатесів її і так ніде видно й не було. Сподіваюся, з нею все гаразд.

Перевіряти часу немає, бо поспішаю в клуб батька Дем’яна, де домовився провести обідню перерву з Глібом та сином власника закладу.

Половину часу ми з Демом, переглядаючись, слухали захоплюючий монолог Гліба стосовно його довгоочікуваної експедиції у Єгипет, куди він вирушить уже через декілька тижнів.

— Я чекав цього з першого курсу! — ледь долонями по столу не б’є наш завзятий археолог. — Мріяв про це ще з часів школи! Хлопці! — регочу спостерігаючи, як Гліб схопив довгов’язого Дем’яна за шию та почав палко обіймати. — Я такий щасливий — не можу вам передати!
– Радий за тебе! — бурчить примара Дем’ян, вибираючись із захвату друга. — Тільки мене душити в обіймах не треба. Я, здається, на Клопову не надто схожий.

— Ну, знаєш… якщо здалеку слухати твоє дратівливе бурчання — то щось невловиме є, — не стримуюся від репліки я, щасливий, що сиджу не поряд із хлопцями, а напроти них.

— То все нехай! Про мою експедицію ще поговоримо, — лякає нас Гліб новими затяжними монологами. — А ти, Ілля, чому мовчиш? Перший день в офісі. Як воно?

Сповнений глузування тон Гліба так і змушує мене кинути по ньому шматком картоплі з мого неймовірно смачного гратену.

— На довго його вистачить, як гадаєш? — і Дем’ян туди ж. — Днів два протримається?

— Ну, що ти так прямо… — замислено чухає потилицю розумник Гліб. — Тиждень.

— Глузуйте-глузуйте, стільки вашій душі забажається, телепні, — посміхаючись, наминаю свій обід. — Я вам нічого доводити не буду. Просто дивіться і встигайте вчасно ловити щелепи, коли будете спостерігати за моїм успіхом.

— Ой, ой, ой! — регоче Дем’ян так, що людина не з нашої компанії могла б сплутати його із Жорою. — Хочу бачити те, що чую!

— Побіжу сьогодні ж куплю вставну щелепу, — і собі сміється Гліб. — Буду готовий до твого приголомшливого успіху.

— І мені купи! — не може заспокоїтися Дем’ян.

От же ж бевзі.

Всміхаюся, хитаючи головою.

Нехай-нехай, я ще доведу, чого вартий!

Насміявшись вдосталь, хлопці висловили мені щиру повагу.

— Я радий, що ти нарешті взявся за розум і примкнув до брата, — ледь-ледь нагадуючи ще мить тому веселого Дем’яна, друг зараз як і зазвичай вже звучав холодно та по-діловому. — А пізніше, може, і разом щось вигадаємо. У мене багато ідей, ти ж знаєш.

— Побачимо, Дем, — відпиваю ковток запашної кави. — Все ж компанія батька мені дуже дорога, яким би ледарем я не був. Передусім я маю включитися в її справи та показати одному старому діду, що я серйозно налаштований. Ви тільки уявіть: посадив мене в опенспейс і завалив папками — Дем, первісний вік, ну?! — фінансових звітів!

Хлопці, які до моєї обуреної промови вже дивилися на мене серйозними фізіономіями, знову заходилися реготати.

— Та йдіть ви! — махаю на них рукою. — Клоуни!

Хоча я і бажав би провести час із хлопцями подовше, а в мене тепер режим працюючої людини: не можу вештатися, де заманеться та стільки-заманеться.

Попрощався з друзями та стрибнув у свою спортивну крихітку, на якій примчався в офіс за хвилину до завершення обіду.

Біля мого столу, як вартовий, уже чатував Єлизар Герасимович.

— Ілля, я не ті папки Вам приніс.

— Тобто не ті? — миттєво похмурнію. — Два останні місяці. Усе вірно.

— Так, але нам потрібний порівняльний аналіз останніх дванадцяти місяців.

Хитро мружачись, фінансовий директор відійшов у бік, демонструючи моєму зору стопку папок заввишки Ейфелеву вежу.

— Хай щастить, синку.

Дякувати не передякувати, діду…

___

Випробування Іллі в офісі продовжуються) Однак це не надовго) Вже скоро ми повернемося додому)

А поки що поділіться своїми думками, дорогенькі, як гадаєте, Ілля доведе справу з офісом до кінця чи, може, покине все?