21.2.

Настав час їхати в офіс та доводити передусім самому собі, що я чогось вартий.

Як один зі спадкоємців батькової будівельної «імперії», я чекав, що мене відведуть у власний кабінет із портретом. Однак високий худорлявий дідуган, Єлизар Герасимович, наш фінансовий директор, хитро посміхаючись, привів мене в опенспейс, де десятки голів жваво озирнулися в мій бік та із цікавістю почали мене вивчати, немов диковинного звіра.

Судячи з моєї нікудишньої відвідуваності офісу, я чекав, що мені доведеться себе представляти, мов уперше, як нову людину. Проте вирази облич наших працівників кричали про те, що всім прекрасно відомо, хто я є.

— Доброго ранку, — всміхаюся і віддаю належне етикету. — Я…

— Зустрічайте вашого майбутнього боса! — втрутився Єлизар Герасимович. — Якщо не втече, звісно, до кінця цього ж робочого дня…

Ледь стримуюся, щоб не пирхнути на таку заяву. Чим може налякати мене офіс після загону моїх племінників? Отож-бо і я думаю, що нічим.

— Мене звати Ілля, — повертаю я собі «мікрофон» та звертаюся до працівників.

— Максимович! — знову лізе зі своїми п’ятьма копійками дідуган.

— В опенспейсі я Ілля, Єлизаре Герасимовичу, — твердо наполягаю на своєму. — Вирішили мене всадити ближче до народу — то приймайте мої умови, — оглядаю зацікавлених людей. — Сподіваюся, усім зрозуміло?

На обличчях працівників ввічливі маски, за якими я не розрізняю жодної щирої емоції. А от стариган не приховує свого незадоволення порушенням субординації. Він уже розтуляє рота, щоб виразити мені зауваження, однак руда яскрава жінка з відвертим декольте привертає на себе увагу кожної присутньої людини:

— Ілля… Максимовичу, — млосно промовляє руда, — а коли у Вас буде свій кабінет — можна я буду Вашою… — робить таку довгу паузу, що моя брова мимоволі вигинається в запитанні, — секретаркою?

Демонструючи здібності в спокусливих посмішках, жінка однозначно дає зрозуміти, що вона в нас тут щось на кшталт місцевої спокусниці чи мисливиці за багатими холостяками — хто її знає?

— Ніно! — голосом великого начальника Єлизар Герасимович втручається блискавично. — Займайтеся звітами! Ніяких амурних справ на робочому місці, інакше подам на Вас скаргу Станіславу Максимовичу!

Супер. Брат тут — князь і воєвода, а я так… прийшов, щоб мене муштрували! Почекайте ще. Такої наруги над собою я не дозволю чинити.

— Ось Ваша робота на перший час.

Вражаючих розмірів складена одна на одну купа папок із характерним звуком лягає на мій робочий стіл.

— Ілля Максимовичу, — мружачись, мов задоволений хитрий котяра, фінансовий директор глузливо дивився на мене та пояснював завдання, — проаналізуйте стан бюджету компанії за останні два місяці. До кінця дня чекаю на Ваший звіт.

Не встигаю ні головою хитнути, ні слова сказати — як цей жвавий дідуган уже подався в бік свого кабінету.

Навіть у нього кабінет є! А як, як раб на галері, сиджу.

Атмосфера в нашому світлому прикрашеному квітами та оригінальними картинами в стилі кубізму опенспейсі відразу ж напружується після того, як я та інші працівники залишаємося сам-на-сам.

На мене більше ніхто не дивиться і в мене складається відчуття, що сама присутність Єлизара Герасимовича була щось на кшталт дозволу витріщатися на мене та вивчати цього дикого звіра. І чому вони до мене такі упереджені? Ну, не ходив я раніше до офісу й що тепер? Я вже інший, не той, що був. Тепер усе буде по-новому.

У той час, як усі бджілки зосереджено працювали над своїми завданнями, руда Ніна не зводила з мене очей.

Втомлено зітхаю, думаючи в цю мить, чому з Яною так складно? От би вона мені хоча б усміхалася! Не так, як Ніна, Боже бережи… Та хоча б трішки привітно… Яка мука наштовхуватися лише на її кригу, коли я бачу, якою доброю, ніжною і веселою вона є з дітьми, з тіткою Фаїною, Толіком… та навіть із набридливою Кариною та вічним буркуном дядьком Панасом — зі всіма, окрім мене!

Думки, полетівші в бік Яни, уже ніяк не бажали повертатися назад і мені хотілося все думати і мріяти про мою світлу дівчинку. Оглядаючи свій поки що пустий робочий стіл, ловлю себе на сентиментальній думці, що мені не вистачає тут фотографії Яни.

Так, Ілля, до роботи!

Ледь не б’ю себе по щокам. Розімлів, як підліток.

Розтираю долонями обличчя і дивлюся на стос папок, які так само погрозливо косяться на мене, ніби я їм особисто щось погане зробив…

«Потягнеш, Ілля?» — так і чую їхнє глузування.

А я ні на мить не сумніваюся, що потягну, бо ж… Ілля Гуляєв не здається!

Доведу самому собі, кожному, хто сумнівається, а головне — Яні: я — не золотий розбещений хлопчик, якому все дісталося на дурняк.

З таким рішучим настроєм я накинувся на нещасні папки, розбираючи та аналізуючи цифри й показники до самого обіду. 

Усе б нічого, однак моя «майбутня секретарка» (в її мріях, звісно), виявилася неабияк настирною.

___

Любі мої, з поверненням нас усіх) Пробачте за таку паузу, буду виправлятися)