Глава 20. Спогади Іллі про вечірку.

А говорять наші дітки про Борюнчика.

На тій злополучній вечірці в нас сталася розмова по душам…

Слова Борі про те, що Яна — його дівчина боляче вдарили мене по голові так, що мої мізки ледь не згоріли від напруги.

Тільки-но Яна вислизнула з моїх рук і покинула кімнату — я кулею помчався за нею, однак тонкі (такі називають «музичними») пальці Борі досить ціпко, як для такого хиляка, схопили мої плече.

— Залиш її в спокої, — процідив через зубу слимак.

— А ми з тобою знайдемо чим зайнятися… — в’юном увивалася поруч Клопова. — Навіщо тобі та дивачка? Їй на вигляд 15, Ілля!

Скидаю з плеча пальці Борі, ігнорую Єву і вилітаю в пустий коридор.

Немає! Яни вже тут немає!

Так, стоп, вона може бути десь у дитячих… От хоча б у Пилипа. Уся гамірна компанія дітлахів зазвичай саме в нього зависає.

Тальки я доторкаюся пальцями до ручки дверей, як із моєї кімнати виповзає Боря і оглушує мене вдруге за цей вечір дурунуватою фразою, яка не може бути правдою:

— Ілля, я не жартував. Ми з Яною зустрічаємося.

Спалахую, мов сірник, і відходжу від Пилипових дверей.

— Боря… — зуби скреготять від злості, втраченого часу та хвилювання. — Дурень думкою багатіє, так?

— Гаразд… — навіть правдиво червоніє безсоромний! А втім, чого дивуватися? Вміє він грати. Грає першокласно. — Ми в процесі цього… Уже місяц спілкуємося і от-от…

— І от-от я вріжу по твоєму писку, телепню! — штовхаю Бориса прямісько у двері моєї кімнати. — Навіть не мрій про більше, Боря. Спілкувалися — добре. А тепер забудь її. Позаршися на більше — зітру в порошок!

Ніздрі Борі роздуваються, як у бика, а дивиться на мене так, ніби хоче відлупцювати. Однак і він, і я знаємо: на це Боря нізащо не наважиться. Кротенко не б’ється. Він, як той старезний павук, плете свої сіті та розставляє пастки. Тільки от в ту мить я не мав часу бавитися з ним. Я мав бігти шукати Яну.

— Я закохався, Ілля… — бубнить Боря, змінюючи гнів на маску безнадійного романтика. — По-справжньому закохався… Хочу, щоб вона була зі мною…

Нереальні, безглузді, дурні слова Борі обурюють мене якоюсь лютою ударною хвилею. Остаточно втративши терпіння, піддаюся гніву й хапаю Борю за горло, вдаряючи в стіну.

— Вона не одна з твоїх дівок, Кротенко! — фіксую пальці на горлі так міцно, що Боря червоніє та б’є мене по руках, намагаючись вирватися. — Побачу тебе біля Яни — придушу по-справжньому. Затямив?!

— Ілля… — сипить Боря. — Гаразд… Гара… Відпусти тільки…

Відпускаючи його, я навіть не здогадувався, які викрутаси Кротенко готує в майбутньому.

Однак тоді мені було не до нього. Я не на жарт перелякався, коли, прочесавши будинок ніде не знайшов Яну.

Перевірив кожну кімнату. Навіть до Фаїни запхався. У довгій нічній сорочці та халаті вона виглядала такою домашньою та кумедною, однак як і завше шипіла змією:

— В мене закінчився робочий час, Ілля! Оладки сам собі смаж! Або попроси когось із твоїх безпутніх гостей!

Сказати їй прямо, шо Яна загубилася, я не міг. Пошуки продовжувалися.

Навіть бевзів Костю та Аркадія розштовхав та виписав наряди шукати Яну територією двору. Її шукали біля ставку, басейну та в саду — усе марно! Вона мов розчинилася в повітрі! Зникла і все…

Коли я повернувся в будинок на мене мало не застрибнула Клопова, обіймаючи мене та млосно промовляючи:

— Іллюша… ну, де ти весь час бігаєш? Я ж сумую без тебе…

— Єва, — ціжу крізь зуби, скидаючи із себе її руки. — Не виводь мене із себе ще більше.

Нерви й так напружені до межі. Ось-ось розірвуся посеред цієї дурунуватої вечірки. Нащо я її взагалі затіяв? Весело так, що хочеться подохнути!

— Ілля… — Єва – ще одна акторка другого плану! Їй би з Борисом грати в театрі чи цирку. Ледь не ридає. — Чому ти так зі мною? Я ж тебе люблю…

Закочую очі та йду у вітальню, раптом збагнувши, що я не перевіряв цю кімнату… Може, Яна там?..

Лечу туди, не помічаючи, що і Клопова подалася за мною. Розумію це тільки, коли, опинившись у вітальні, почув вереск Маринки:

— Єво! Красуне моя!

— Ти не говорив, що вона тут буде! — пищить Клопова, доки я сканую приміщення, перевіряючи, чи є тут Яна.

Немає. І тут її теж немає.

Лише Гриша та Жора базікають та регочують, як не в собі. Дем’ян, мов статуя, стоїть біля вікна та розмовляє по телефону. 

Гліба немає. 

Телепня Борі, як і його акулоподібного друга, теж…

— Ти на Іллю не сподівайся, золотце, — вдавано солодким тоном щебече Маринка, яка вже встигла підійти до Єви та обійняти її за плечі. Її бліду фізіономію треба було бачити! — Відразу мені телефонуй. Я розповім тобі, хто буде на вечірці, а хто… більше на жодну вечірку не потрапить.

— Відпусти мене! Пусти! — галасує Клопова, ніби Маринка розпеченим залізом до неї доторкнулася. — Я кликатиму на допомогу!