19.1.

Після бадьорої розмови зі Стасом я вирішив уже не лягати спати, а почати цей день на годину раніше. Пробіг додаткові кілометри, позаймався в домашньому спортзалі.

Після душу повернувся в кімнату й навіть пристойно вдягнувся для офісу. Ніяких вам рваних джинсів та футболок. Знайшов у свої шафі класичні чорні штани й білу сорочку, яку підкотив до ліктів та розстібнув верхні ґудзики.

Ну, прямо наречений! У цьому можна й  у РАЦС із Яною. Тільки от погодиться вона не так швидко, як я став до цього неочікувано готовий…

Сховавши телефон у кешеню штанів, виходжу в коридор та прислухаюся до гиготання в кімнаті Юри. Хмикаю та підходжу ближче: регочуться там усі діти покотом, я так розумію…

Ледь-ледь відчиняю двері та зазираю всередину.

Губи самі розпливаються в усмішку, коли на ліжку я бачу обліпивших сонного Юрка дітлахів. Найстарший небіж тримає в руках планшет, який відтворює звуки голосу нікого іншого, як мого братуся і батька шибеників!

— Тату, а ти мені дракона привезеш? — мрійливо тягне Полінка. — Мати власного дракона — це моя велика-велика мрія! Навіть більша, ніж крокодила!

— Хіба-що паперового, сонечко… Боюся, зі справжнім мене просто в літак не пустять, — знаходить, як викрутися Стас.

— Так ти на ньому прилети! У тебе ж дракон буде. Навіщо літак? — логічно зауважує Поля.

— Зайченя, хіба тобі не жаль дракона? Чи долетить він зі всім багажем подарунків, які я вам готую?

Полінка мовчить, приймаючи таку позицію. Дракона їй все-таки жаль…

— А мені меч, тату! Справжній меч! — переймає естафету Пилип. — Він цзянь, здається, називається…

— Так, цзянь, — зітхає Стас. — Тільки ж, Пилипе… тебе люди й без меча бояться. Однак декоративний я пошукаю.

— Ну, та-а-а-ату! Декоративний для дітлахів маленьких! — обурюється Пилип, який ні за що себе малим дітлахом не назве.

— Пилипе, не обговорюється, — суворо зупиняє потік обурення винахідливого сина Стас. — Думай інший подарунок. Безпечний.

— А мені там-там привезеш? — вклинюється в розмову і Юрко.

— Це гонг чи що? — не бачачи обличчя Стаса, впевнений, що він замислено чухає потилицю. Теж мені татусь! Частіше з дітьми треба говорити, щоб потім менше шокуватися від їх бажань.

— Ага, гонг.

— Ти, Юра, у симфонічний оркестр зібрався чи що? — насміхається Стас. — Я тільки за, звісно… але ж тобі ніби-то струнні інструменти ближчі. Давай я щось із них подивлюся.

— Ого! Топ взагалі! — Юра оцінює найвищою оцінкою пропозицію батька.

— Данило, а ти що хочеш? — по-дорослому звертається татусь до найменшої дитини.

— Бу-буук! — сміється Даня.

— Що? — не може второпати Стас.

— Бубуууук! — наполегливо та гучно повторює Даня так, що в мене аж у вухах дзвенить. — Бу-буук!

Хотів би я бачити заторможений вираз мармизи братуся!

— Мабуть, Даня має на увазі бамбук, — береться розгадувати цю головоломку Пилип.

Прихилившись до дверного отвору, я ширше відчинив двері і слухав дитяче базікання та кумедні відповіді Стаса, який щосили (я відчуваю це по його напруженому голосу) намагається налагодити контакт із власними дітьми, замість проводити час з якими він завжди був радий затриматися на роботі в офісі, у якому б і поселився, якби не мамині доріки.

Зараз же діти і Стас нагадують мені таку собі ідилію, якій я по-доброму навіть трішки заздрю…

Один дзвінок, декілька хвилин — а стільки дитячої радості.

Це ж було зовсім не складно, Стас?..

Усміхаючись задоволеним дитячим обличчям, які не відривають погляд від планшета з любим татусем на екрані, я вже було збирався вшиватися та їхати в офіс, аж раптом чую тонкий голосок Полі:

— Ти ж дяді щось купи, тату…

Моє ж ти сонечко! Ну, не диво моя племінниця?

— Меч! — вигукує Пилип. — Дядя буде радий справжньому мечу!

— І дракону, — невинно всміхається Полінка.

— Бубуку! — сміється Даня.

— Та і від там-тама Ілля не відмовився б, – вставляє і свої п’ять копійок Юрась.

Беззвучно сміюся, вже майже повіривши в гарячу любов дітлахів до свого дядечка.

— І Яні! — раптор згадує няню Даня.

Я ж всміхаюся, як бовдур, і слухаю далі.

— Яні? — питає Стас. Він, либонь, і про няню нічого не знає… Зразковий батько, ну!

— Так! Це наша няня… — щасливо всміхається Поля.

— Ще не тікає від вас? — Стас хоче пожартувати, однак еффект стається цілком протилежний: усмішки злітають з обличчя дітей, а Даня навіть починає тихо хникати. — Як вона вам? — оперативно виправляє свій ляп татко.

— Вона супер! — доки Пилип та Юрко неочікувано для мене червоніють, Поля співає Яні цілком заслужені дифірамби. — Можна вона з нами залишиться, тату?

Можна, Стас? Ми дуже хочемо…