Глава 19.

Після почутої розмови Карини та Яни й цілковитого розносу мене останньою — я твердо вирішив: годі марнувати своє життя. Настав час дорослішати. Якщо вже я розкотив губу настільки далеко, бажаючи таку вимогливу дівчинку, — треба їй відповідати.

Уже наступного ранку я прокинувся з наміром піти в офіс та хоча б подивитися, що там до чого… Вникати в суть та розбиратися буду поступово.

Всесвіт, почувши мій запит на зміни, вирішив накинутися на мене по всим фронтам.

О шостій годині ранку мені зателефонував братунь Стас.

— Ти на годинник дивився?! — обурююся я.

— Що не так? У нас тут одинадцята.

— А в нас шоста! — ричу я, неводовлено стогнучи.

От же ж робот нещасний!

— То що там? — бурчу, нехотя піднімаючись. Здається, день все-таки приречений початися на годину раніше.

Брат же, ніби з ланцюга зривається і починає горланити на всю Піднебесну, куди його занесло:

— Ти в офіс збираєшся йти, ледарю?! Я просив тебе, Ілля, хоча б один раз у тиждень! Єлизар Герасимович жаліється, що ще жодного разу ти не навідувався! Про звіти мені — я взагалі мовчу!

— Годі гарчати! — намагаючись перебити свого братуся, який взагалі дуже стримана людина, а сьогодні, його ніби який ґедзь велетенський вкусив: галасує, немов торговець на ярмарці!

— Годі плювати в стелю, Ілля! — не може заспокоїтися. От уже ж Везувій! — Ти мені потрібний! Як брат, як партнер! — відсуваю телефон подалі, поки ця істеричка заспокоїться. Говорун невгамовний! — Сьогодні о дев’ятій годині ранку Єлизар Герасимович чекає тебе в офісі. Затямив? Не прийдеш — шкуру спущу та всі рахунки закрию, Ілля!

— Ти наздожени мене для початку, шкуру він спускати надумав! — пирхаю я. — В мене твої діти взагалі-то, братусику! Обережно! Бо відправлю до тебе в грузовому потязі. Затямив?

Знайшов теж мені лякливих! От уже ж шельма!

— Ілля… — накричавшись, Стас втомлено зітхає. Отож бо! Не треба горланити, як не в собі! Спокійно з братом говори! — Ти мене зрозумів?

— З поясненнями ти припізнився, Стасику, — преспокійним тоном остуджую я брата. — Я і без твоїх вказівок збираюся сьогодні в офіс.

— Та невже? — скепсисом у голосі брата так і пре. — Це ти тільки що вигадав?

— Вчора, — ігнорую його шпильку. — Так що годі мені набридати. До дев’ятої я ще встигну поспати.

— Впізнаю свою брата… — хмикає Стас. — Що ж, не буду тобі заважати. Однак, Ілля… — нотки погрози знову лунають у голосі Стаса, а я втомлююся закочувати очі до самої стелі. — Якщо сьогодні ти не з’явишся в офісі — наслідки будуть не найкращі. Я тобі обіцяю.

Обіцяє він!

— Давай, Ілля, в мене скоро нарада. Поговоримо пізніше.

— Чекай-чекай! — зупиняю невгамовного. — Мені теж є, що тобі сказати.

— Що ще? — чую невдомлення в голосі брата, але мені чхати. Ми обов’язково про це говоримо. — Ти дітям, коли востаннє телефонував, а, горе-татусь?

Мовчить. Тілько сопе в слухавку. Не подобається, коли ідеальному Станіславові зауваження роблять! Це він звик усіх муштрувати.

— Як вони? — запитує мене секунд через десять напруженої тиші.

— Ти мене запитуєш? — обурююся я.

— Ілля… — щось нерозбірливо мукає в телефон Стас.

— Поля прокидається о восьмій, — суворим тоном розповідаю татусеві про режим його дітей. — Пилипко й Данько ще раніше. Юрко спить до обіду... Як хочеш: чи всім разом, чи кожному окремо — але, щоб сьогодні ж зателефонував малечі. Затямив?

Знову мовчить… Я вже починаю хвилюватися про розумові здібності мого брата… Може, мамі треба було поводити його в дитинстві по лікарям? Що в нього в голові? Навіть у мене сіра речовина переважає над тирсою. Цей же… якийсь тугодум пришелепкуватий.

— Ти там живий? — не можу я стерпіти його затяжне мовчання.

— Гаразд… — зітхає так, що аж перебої на лінії виникають. — Твоя правда, Ілля. Зателефоную сьогодні ж.

— Дивись мені, — не впускаю нагоди пожурити братуся. — Перевірю, — не без жартівливої погрози завершую розмову і скидаю дзвінок.

Я не сумніваюся, що брат зателефонує. Слова він на вітер не кидає. Як і ніхто з Гуляєвих. Батько вчив бути чоловіками. Щоправда, нам із братом цьому ще вчитися та вчитися…