18.2.

— Невже багатий хлопець — це не мрія кожної, Яно? — захоплено пищала Карина. — Це ж не життя, а казка! От узяти для прикладу хоча б нашого Іллю!

Та чи тобі, Карино, світ клином на мені зійшовся чи що?

— Божественно вроливий… Високий! — млосно зітхкає покоївка, доки я нечутно пирхаю. — А яке в нього спортивне тіло, Яно! Я млію, коли він поряд проходить… Знаєш, я нічим не гірше тих дівчат, з якими він водиться! Чому ж він мене не хоче притиснути до себе міцніше та поцілувати? Ох, як би мені цього хотілося…

Яна ж червоніє, а потім так похмурніє, що аж зціплені в замок пальці навіть здалеку здаються мені побілівшими.

— Ілля, звісно, не дуже серйозний, але ж, Яно, усе ще попереду! Колись він подорослішає. Я впевнена, що його дівчина — коли Ілля нарешті обере собі когось — буде з ним, як за кам’яною стіною! Ох, як я вже заздрю тій, в кого він закохається!

Та, у кого я вже закохався, щось невдоволено й тихо відповідає Карині, але я не можу розібрати ні слова. Тільки суворий вираз обличчя Яни говорить мені, що нічого приємного вона не сказала.

— Та вони всі такі, Яно, усі до одного! — палко запевняє її Карина. — Навіть ті, хто не так сильно, як Ілля, розбещені грошима та зовнішністю — і вони спочатку нагуляються як слід, а вже потім одружуються!

Заплющую очі, тяжко видихаючи, та змушую свою кебету варити. Я майже впевнений, що Яну хтось посвятив у моє життя до неї… Ого, а це звучить так… епічно. Життя до Яни…

Судячи з того, як Яна червоніла від Каринених «притиснути до себе та поцілувати», моя дівчинка досі, мабуть, і нецілована… Серце тарабанить у грудях, а в очах темніє від усвідомлення, який скарб мені дістався…

Однак я не всі мізки прогуляв і розумію, що в її невинних очах я видаюся неабияким Дон Жуаном, Казановою, Ловеласом – а то і взагалі очолюю всю цю чесну компанію!

— Я б не хотіла мати нічого спільного з таким хлопцем! — сердито запевняє моя майбутня дівчина. — А гроші… — пирхає вона. — Невже в нього є щось своє, Карино? Хіба Ілля працює? Він — дорослий хлопець, а живе на гроші своєї матері та брата. Точнісінько, як і діти. Ілля, знаєш, як найстарша дитина тут… Ніяк не виросте, не нагуляється… Говориш, пощастить його дівчині? Ну-ну… Бути обдуреною та використаною тим, кого кохаєш, сумнівне щастя!

Яна ще близько пів хвилини доводила Карині, яка я жалюгідна нікчема в її очах. А я вже нічого не чув. У мені щось обірвалося всередині, ніби гребля піднялася і прорвало нестримний потік емоцій, що раптово на мене наринули після слів Яни. Ось цей «фасад» золотого хлопчика, який я завжди висміював, але від якого не поспішав відмовлятися, — вперше здався мені настільки гидким, сміхотворним та нікчемним…

У ту мить, коли дівчина, яка так глибоко запала в мою душу, знецінила все, чим я живу, і, як я живу, — я став огидним самому собі.

Перебуваючи в трансі, виповз назад коридором і потеліпався на вулицю до бассейну. Не бачачи нікого і нічого навколо себе, я піддався імпульсу — розкинув руки в сторони та полетів прямо у воду. Мені було потрібне охолодження, потрібен поштовх, струс, удар… У скронях стукало так несамовито, ніби в голові хтось влаштував змагання ковалів.

Я так звик, що мене люблять за фактом мого існування. Достатньо ж бути просто Іллею Гуляєвим. Навіщо напружуватися, стрибати вище своєї голови, принижуватися чи бігати за кимось? Самі прийдуть і самі себе віддадуть. Що ж, приходили, віддавали… А мене нічого не торкало. Усе не те, усі не ті…

Я навіть не вірю, що хтось із моїх колишніх дівчат мене кохав. Жадали — так, але не кохали. Однак і жадали ось таким, як я себе їм показував. І циніка, і гультяя — приймали цілком та повністю без найменшої думки, що вони можуть заслуговувати когось кращого; що я можу бути кращим. Дурили мене чи самі собі голову морочили — але в рот мені заглядали та були цьому раді.

А потім зі сходів на мою голову звалилася вона… Система вийшла з ладу, весь алгоритм поведінки став непридатним. Між нами так потужно заіскрило, що я думав: вона так, як і я, ходитиме за мною по п’ятам… У той час як я втратив голову, занурився в ці почуття, дозволив їм заволодіти моїм мозком та верховодити мною — Яна відмовилася бути в полоні своїх почуттів. Кохати негідного для неї — неприйнятно… То хто ж тут слабка стать?..

— Життя — відстій, дядя?

Розпластавшись на воді в формі зірки, чую голос Юрця згори, а носом вловлюю характерний запах нікотину.

Знову палить, гаденя…

— Ти так і не покинув? — спускаю ноги на дно басейну і йду до бортику.

Юрась із виглядом господаря життя та золотих злитків у банку розлігся на шезлонгу і, роблячи чергову затяжку цигаркою, дивиться на мене знизу вверх своїм карими сумними очима.

— Я думав, з приходом Яни ти менше забиваєш мізки всілякою маячнею.

Юрко хмикає — і печальна калюжа в його очах стрімко перетворюється в безмежний океан.

— Яна теж піде, Ілля… — приречено прохрипів підліток. — Всі рано чи пізно йдуть. І я, знаєш, про що зараз думаю? — він заплющив очі, видихаючи струмок диму. — Краще б вона взагалі не приходила… Пережити розставання з нею буде набагато важче, ніж з іншими недонянями… Малі до неї прив’язалися. Я прив’язався… А як далі?..

— Юр… — підтягуюся на руках і опиняюся на бортику. — Я, звісно, не профі в хороших дівчатах… Тим більше в Яні. Однак я бачу, як вона до вас ставиться. Невже ти цього не розумієш? Вона вже прив’язалася до вас не менше, ніж ви. І добровільно вас не покине.