18.1.

Меня Яна вперто та невмолимо тримала на відстані. Побудувала таку бетонну стіну між нами, що я міг би пробити свою голову, а однаково нічого б не добився.

Підловлював її в коридорах, у кімнатах дітей і, навіть ризикуючи нарватися на гнів Фаїни Іванівни, пхався в кухню, однак усе, чого я досягав, — це суворий погляд зелених очей і беззаперечне:

— Нам немає про що розмовляти, Ілля!

Щоб я не говорив і як би не наполягав — від Яни надходила одна й та ж відповідь:

— Якщо ти й далі будеш мені докучати — я зберу свої речі і сьогодні ж повернуся додому.

Ці слова, сама можливість того, що Яна може покинути мене… нас — діяли на мене, як крижаний душ. Нехай ліпше динамить мене й далі, але буде поряд, ніж взагалі поїде. Доки вона тут – я знайду спосіб, як пробити її сталеву броню.

Розумію, що сталося щось на вечірці. Щось таке, що кардинально змінило перше враження Яни про мене. Я ж бачив її симпатію, рум’янець та сяючі очі. Мене не проведеш. Вона мліла в моїх руках, тонула в моїх очах і тяглася до мене, як і я до неї…

Однак щось сталося. Щось настільки вразило мою світлу дівчинку, що вона відмовилася навіть від спілкування зі мною.

Від відчаю я занурився в тренування, проводячи в спортзалі весь вільний час. А його, до речі, стало набагато менше.

***

— Ти мене слухаєш Ілля?!

Втомлено зітхаю, розтираючи обличчя руками та витріщаючись на екран телефону, де в режимі відеозв’язку маман — вона ж Ніла Єлисеївна — свердлила мене гнівним поглядом.

— Слухаю-слухаю… — бубню собі під носа, а сам замість розповіді мами думаю про одну недосяжну дівчинку… — Як погода в Провансі?

— Чудесна, — сухо заявляє мама. — Я говорила про няню, Ілля.

Ну, от, усі дороги ведуть до Яни, саме Сонце крутиться навколо неї і все живе тягнеться до неї…

— Хотілося б мені подивитися на твою диво-няню…

Мою… Якби ж то!

— Приїдеш раніше мого братуня — побачиш, — не надто приязно відповів я, чомусь не бажаючи зустрічі мами і Яни. Не вистачало, щоб це остаточно зіпсувала думку Яни про мене. Хоча я навіть не знаю чи може її думка про мене бути ще гіршою?..

— Стас говорив, ти в офіс почав ходити, — хмикає мама, насмішкувато на мене дивлячись, мабуть, гадаючи, чи її старший син-робот пожартував, бо ж слабко віриться, що такий тандем: Ілля та робота, дійсно, можливий. — Цікаво, наскільки тебе вистачить…

— Ілля Гуляєв ніколи не здається! — гаряче запевняю матір, впевнений, що офіс для мене — це вже вирішена справа.

Я займаюся фехтуванням, однак не бачу себе тренером. Та й сам цей дивовижний вид спорту я не настільки сильно люблю, щоб присвятити йому все своє життя.

Компанія батька чекає мене. Яким би залізним не був Стас — я знаю: моя допомога йому не завадить.

Однак наважився я на такі зміни в своєму житті не власноруч, а завдяки чарівному копнякові від… Яни.

Одного вечора я повернувся зі спортзалу таким убитим, що букально дерся стіною на кухню, бажаючи напитися води, поїсти та побачити одне вередливе суворе і таке манливе личко.

Двері в кухню були ледь прочинені — і, не заходячи в середину, я почув голос Карини. Уже збирався давати дьору, змирившись з голодною смертю, як раптом до голосу Карини додався і милий серцю голосок.

____

Любі мої читачі, як думаєте, що таке могла сказати Яна, що Ілля вирішив взятися за розум та почав ходити в офіс?))