Глава 18.

Ілля.

Пройшов тиждень.

Усього тиждень, а життя в домі Гуляєвих змінилося до невпізнання.

Ні, ніхто з нас не змінив рід своєї діяльності (тут дещо лукавлю, але про це згодом), не затіяв грандіозне будівництво й не поїхав світ за очі.

Зовні все залишилося так, як і було. Запитайте зараз будь-кого з домочадців: що ж таке сталося? — і ніхто не дасть вам відповідь. Бо ж сталося дещо незриме. Воно торкнуло серце кожного з нас — і хоча ми вам у цьому ні за що не зізнаємося, проте ми впевнені: дороги назад немає. Ми вийшли на якийсь новий шлях, де в кожного з нас набагато більше надій, сили та бажання жити.

У нас з’явилися цілі більш значущі, ніж досаждати одне одному, грати на нервах та бурчати.

Дещо спокійне й тепле розлилося в грудях, зігріваючи та окриляючи, даруючи стимул вирватися з тої безодні, у яку ми вже самі не розуміємо, чому, дозволили собі провалитися.

З велетенською радістю я спостерігаю, як змінюються наші звірята, як вони скидають свою броню, колючки та шипи. Їх вічний страх довіряти дорослим, відкриватися і – не дай Боже! — прив’язуватися — зараз якимось дивом повільно, але так наполегливо зникає. Я дуже хочу вірити, що вони здолають ці страхи повністю, дозволять собі любити й полюблять у відповідь. Сильно і трепетно. Адже вперше в житті їх готові полюбити у відповідь. Ризикну сказати: уже полюбили…

***

Усі попередні няні наших бешкетників здійснювали одні й ті ж помилки: намагалися придушити їх волелюбну натуру, боялися витівок та намагалися проводити з дітьми 24 на 7, відверто ігноруючи, як маленькі хулігани противляться та бунтують проти подібного контролю та обмежень.

А Яна дала їм свободу, за яку раніше вони так войовниче та запекло боролися, прводячи акти непокори та влаштовуючи все нові та нові витівки.

— Світ, мабуть, перевернувся догори дриґом… — говорив я сам до себе, спостерігаючи, як змінюються порядки в нашій родині, де тепер не няня бігає за дітьми, а вони за нею.

Частіше за все Яна проводить час із Даньком, який перетворився на справжню липучку і не відстає від неї ні на крок. Якщо його улюблену няню раптом затримувала Фаїна або набридали своєю балаканиною Толя з Кариною — Даня сам спускався сходами на перший поверх і вирушав на пошуки своєї… Яні.

У нашого малюка як і раніше залишається звичка засинати, де заманеться, та все ж більшу частину часу він проводив поруч із дивовижним янголом…

Пилип із Полінкою бігали навколо Яни, несучи їй новини та відкриття, малюнки та навіть зловлених павуків та ящірок… Одного разу я навіть почув, як наший маленький геній ділиться зі своєю нянею планом витівки. Це просто нечувано, що він когось із дорослих посвящає в такі справи! Паніки в мене це не спричиняло, бо з приходом Яни — принаймні поки що — Пилопові вибрики не загрожували життєдіяльності жителям нашого дому.

Якщо менші діти мене хоча й дивували, та я міг їх зрозуміти, то Юра вражав своєю прихильністю до Яни.

Коли б ми з ним не перетнулися в нашому крилі або в будь-якому іншому місці будинку чи двору — підліток оглушував мене криком:

— Де Яна?!

Пирхаючи ти зводячи брови на переніссі, я не міг не познущатися, кепкуючи з найстаршого племінника:

— Я, звісно, перепрошую… але навіщо тобі, лобуре довготелесий, няня? — якби я і знав, де Яна — мені б це не допомогло… — Ти ніби дорослий хлопчик, Юро. Чи тобі теж треба казочку почитати, підгузник змінити, допомогти з купанням?

У відповідь цей обвішенний ланцюгами недопанк лише пирхав та дражнив мене на незрозумілій мові:

— Ти мене спеціально байтиш? Я ж нормально запитав!

байтити* — провокувати.

У відповідь я лише закочував очі і, залишивши вередливого підлітка нервово сопіти за моєю спиною, заходив у свою кімнату, де думав: а цього непослуха як Яні вдалося приборкати?! Він же неконтрольований та часом сам собі на розумі ще більше, ніж Пилип, у якого хай там як, а раціо переважає. Юра ж… інфантильний, емоційний і нестабільний до неможливого. Підлітковий складний вік лише посилює його «особливості» (читайте: нестерпності) характеру. А він!.. Він ледь серенади Яні не співає! Збожеволіти можна…

До слова, на гітарі наш музка бринькає вже набагато краще, що не може не радувати мої вуха, які в трубочку скручувалися лише від перших акордів, що я не можу не чути через стіну. Той, хто спланував кімнту Юри прямо за моєю — навмисне хотів нарватися на мою неприязнь.

Радує мене тільки одне: часом Яна заходить у кімнату Юри — і замість його гітари аба шалених бітів у колонках я можу почути тишу або, що набагато краще: дзвінкий сміх дивовижної дівчинки…

У таку мить мені завжди хочеться викрасти її і зачинити у своїй кімнаті, щоб вона сміялася зі мною, зі мною, щоб раділа. А я б милувався її зеленими очима і янгольським обличчям…

Навіть дядько Панас не жалівся на дітей — а це вже досягнення космічного масштабу! Щоправда, тепер його ниття змінилося підозрою, яку він не бажав тримати при собі й діставав то мене, то Фаїну Іванівну, виражаючи своє занепокоєння, що ця няня — точно підкупила дітей.

Фаїна Іванівна бурчала собі щось під носа про гроші та голосно обурювалася: